Сторінка перебуває на стадії редагування та наповнення!
Звання «Почесний Громадянин міста Павлограда» присвоюється рішенням міської ради жителям міста, громадянам України або іноземним громадянам за особливі заслуги перед містом, відмічені як містом, так і державою в цілому.
Ганна Павлівна Світлична
(1939-1995)
Із семи років була прикута до ліжка тяжкою недугою, освіту здобувала самотужки. Рано почала писати, поезія була єдиною її розрадою. У 1961 вийшла перша її книжка поезій «Стежки неходжені весняні», численні рецензії і відгуки засвідчили: з’явився поет. Наступного року Ганну Світличну прийняли до Національної спілки письменників України.
Її книжки виходили одна за одною: «Золоте перевесло» (1963), «Сонячні причали» (1966), «Дозрівання» (1969), «Кольори» (1970), «Доброго ранку» (1972) – для дітей, «Літозбір» (1973) – вибране, «Кордони серця» (1974), «Сьогодні і завтра» (1978), «Зором серця» (1980), «Свято калини» (1988) – вибране. За книгу «Літозбір» (1973) вона була вшанована республіканською літературною премією імені Миколи Островського. Цю збірку пізніше перевидали в російському перекладі.
16 книжок віршів, численні публікації у збірниках, журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Прапор», республіканських і місцевих газетах – ось творча спадщина поетеси.
Її біографія – у її віршах. У них перелились думки, почуття, переживання, у них втілилась душа слабкої фізично, але сильної духом жінки.
Український письменник Валентин Чемерис так згадував про Ганну Павлівну: «П’ятдесят років вона пролежала прикутою до ліжка – без надії і сподівань. Зовні завжди рівна, витримана, привітна, а що в неї було на душі – то вже її таємниця. Бувало, ідемо до неї – осінь, занудлива мжичка, світ сірий, одноманітний, на службі непереливки, – а приходиш до неї, сядеш біля ліжка і починаєш удавати бадьорість, аби її не засмутити. А вийдеш і справді збадьореним – Ганнуся своїм оптимізмом будь-кому могла настрій вирівняти». Коли він спитав, що її покликало до поезії, Ганна Світлична відповіла: «Роздум. Мої щоденні й щонічні роздуми, як мені далі жити на спині в нерухомому, немічному стані. Хотіла бути корисною людям. Наївна віра в мені була, що все це комусь потрібно. Надто великого значення надавала своїй поезії. Тепер оцінюю її скромно. Але саме поезія мене рятує. Якось я підслухала розмову лікарів: вони дивувались, що я все живу. За медициною я не могла так довго жити — хіба що якийсь десяток років. А я жила, наперекір усьому… і десять, і двадцять, і тридцять, і сорок… І сьогодні ще, бачите, живу. І завтра збираюсь жити. А тримала й тримає мене в цьому світі лише поезія – подруга моя, сестра, мати, спасителька моя у царстві людей. Без неї зачахну, як рослина без води. Та ще тримає мене віра в людей, у добрий світ». Ганна Світлична померла вранці 11 листопада 1995 року на 56-му році життя. У Павлограді в будинку, де жила Ганна Світлична, відкрито музей.
Андрій Павлович Караванченко(1904-1966)
Секретар підпільного міськкому партії у Павлограді Дніпропетровскої області України. Керував роботою підпільного горкому. Розповсюджував листівки зведення Совінформбюро. Рятував молодь від вивезення до Німеччини. Збирав розвіддані про ворогів. Створював бойові групи в різних районах міста. Підготував збройне повстання в місті.
Прибер Степан Силович(1904-1966)
Заступник секретаря Павлоградського підпільного міського комітету компартії, організатор та керівник антифашистського руху на Павлоградщині під час Другої світової війни.
Кравченко Петро Онуфрійович(1903-1959)
Кравченко Петро Онуфрійович народився в 1903 році в м Павлограді. Навчався в церковно-приходській школі. Закінчив реальне училище і в 1925 році був призваний в армію. 1934 -1936 роки - слухач Військової академії ім. Фрунзе. У 1937 році закінчив військовий факультет Московського педінституту іноземних мов. До війни служив помічником військового аташе у Франції та Іспанії. У серпні 1941 року потрапив в тактичне оточення, поранений потрапив в полон під Уманню, ледве добрався до Павлограда до рідних.
Освоївши шевська справа, відкрив на хуторах невелику майстерню з ремонту взуття. У короткий термін створив антифашистське підпілля. У його групі були Серафима Ватолина, Клара Таблер-Новикова. У листопаді 1941 року Кравченко зв'язався з павлоградської підпільною організацією. Брав участь в підготовці збройного повстання. Після лютневих подій з березня 1943 року по січень 1944 року проходив спецперевірку. Воював на фронтах Великої Вітчизняної. Призначено начальником військової кафедри першого Московського державного інституту іноземних мов. Після виходу у відставку, жив в Кисловодську.
Помер 19 листопада 1959 року. Нагороджений 2-ма орденами Червоного Прапора, 2-ма орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, Орденом Червоної Зірки. Медалями: «За визволення Варшави», «Партизан Вітчизняної війни», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною». Похований на міському кладовищі в Павлограді. Почесний громадянин міста Павлограда.
Валентин Михайлович Цешковський(1961-2017)
23 грудня, на 57-му році життя раптово помер секретар Дніпропетровської єпархії, Благочинний Павлоградського церковного округу протоієрей Валентин Цешковський. Про це повідомляє Павлоградське благочиння.
Валентин Цешковський народився 16 червня 1961 року в селі Благовіщенка Кам'янсько-Дніпровського району Запорізької області в багатодітній родині. Після закінчення школи з 1980 по 1982 рік служив у військово-повітряних військах. Після демобілізації закінчив два навчальних заклади, здобувши вищу духовну освіту - Московську духовну семінарію і Московську духовну академію. Почав службу в священному сані з 1984 року.
Отець Валентин жив у Павлограді 30 років. За цей час за його участі вдалося відродити більше 10 храмів.
Садовниченко Дмитро Гаврилович(1907-1955)
Дмитро Гаврилович Садовниченко (26 жовтня 1907, місто Павлоград Катеринославської губернії, тепер Дніпропетровської області — 16 лютого 1955, місто Хмельницький) — український радянський партійний діяч, 2-й секретар Хмельницького обкому КПУ.Народився в родині робітника. Трудову діяльність розпочав у 1920 році учнем шевця-кустаря. Чотири роки працював коногоном шпалопросочувального заводу, а потім вантажником обозомеханічного заводу в місті Павлограді. У 1929—1932 роках — служба на Чорноморському військово-морському флоті СРСР.
Член ВКП(б) з 1931 року.
З 1933 року працював секретарем заводського комітету комсомолу в Дніпропетровській області. У 1934—1935 роках — заступник голови Павлоградської районної ради Товариства сприяння обороні, авіаційному і хімічному будівництву.
З 1935 року — 1-й секретар Павлоградського районного комітету комсомолу (ЛКСМУ) Дніпропетровської області.
У 1939—1940 роках — інструктор, завідувач організаційно-інструкторського відділу Павлоградського районного комітету КП(б)У Дніпропетровської області. У 1940 році працював 2-м секретарем Павлоградського районного комітету КП(б)У.
У 1940—1941 роках — 1-й секретар Лиманського районного комітету КП(б)У Ізмаїльської області.
З початку німецько-радянської війни — один з організаторів партизанського руху в Україні. У серпні 1941 року був призначений заступником секретаря Дніпропетровського підпільного обласного комітету КП(б)У Сташкова. Після арешту Сташкова з літа 1942 року до лютого 1943 року очолював Дніпропетровський підпільний обком КП(б)У.
З 1943 року працював в апараті ЦК КП(б)У.
У 1948—1950 роках — слухач Вищої партійної школи при ЦК КП(б)У.
У 1950—1953 роках — секретар Кам'янець-Подільського обласного комітету КП(б)У.
У 1953 — 16 лютого 1955 р. — 2-й секретар Кам'янець-Подільського (Хмельницького) обласного комітету КПУ.
Похований у місті Хмельницькому.
Сташков Микола Іванович
(1907-1943)
Народився 15 квітня 1907 року в селі Маринівка в родині портового вантажника. Коли Миколі виповнилось 7 років, його батько був заарештований і засланий до Сибіру. Після смерті матері вирушив на схід у пошуках батька. У грудні 1917 року дістався Іркутська, де його, напівзамерзлого, підібрали червоногвардійці загону Василя Блюхера.
У складі 51-ї радянської стрілецької дивізії брав участь у боях за Каховку і штурмі Перекопу. У 1922 році направлений до Харківської школи червоних старшин, а згодом переведений до Одеської піхотної школи імені Й. Е. Якіра.
У 1926 році демобілізований, працював учнем слюсаря на луганському паровозобудівному заводі імені Жовтневої революції. Згодом переїхав до Дніпропетровська, де працював слюсарем на заводі «Спартак». З 1928 року за направленням Дніпропетровського окружкому ЛКСМУ перебуває на комсомольській роботі в Межівському районі Дніпропетровської округи. З 1930 по 1933 роки навчався в Дніпропетровському металургійному інституті. Член ВКП(б) з 25 червня 1931 року.
У 1933 році призначений на посаду заступника з комсомольської роботи начальника політвідділу Коларівської МТС Коларівського болгарського національного району Дніпропетровської області. З 1935 року — секретар парткому Дніпропетровського річкового порту.
У 1936 році мобілізований до лав РСЧА. Направлений політруком школи молодшого командного складу, а з 1939 року — комісар 14-го гірсько-стрілецького батальйону (м. Миколаївськ-на-Амурі). Того ж року демобілізований з лав РСЧА за станом здоров'я.
20 червня 1941 року разом із сім'єю прибув до Дніпропетровська, де був призначений інструктором, а згодом — завідувачем сектору відділу кадрів Дніпропетровського обкому КП(б)У. З наближенням лінії фронту до міста був призначений секретарем Дніпропетровського підпільного обкому КП(б)У. Отримав паспорт на ім'я Василя Івановича Мисова, слюсаря залізничної станції Павлоград.
У липні 1942 року за доносом провокатора був схоплений. Під час арешту чинив спротив і був поранений. Після тривалих допитів і тортур, 26 січня 1943 року був розстріляний. Похований у Дніпропетровську.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 травня 1945 року «за видатні заслуги, мужність і героїзм, виявлені в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників у період Великої Вітчизняної війни», секретареві Дніпропетровського підпільного обкому партії Сташкову Миколі Івановичу присвоєне звання Героя Радянського Союзу (посмертно).
Плосконос Ігор Миколайович
(1959-2013)
Народився 29 квітня 1959 року (місто Павлоград, Дніпропетровська область) в сім'ї службовця.
Народний депутат України 12(1) скликання з 03.1990 (1-й тур) до 04.1994, Тростянецький виборчій округ № 353, Сумська область. Секретар Комісії з питань оборони і державної безпеки.
- З 1974 — суворовець, Київське суворовське військове училище.
- З 1976 — курсант, Бакинське вище загальновійськове училище.
- З 1980 — командир парашутно-десантного взводу, Далекосхідний Військовий Округ, м. Благовєщенськ.
- З 1981 — командир роти, Афганістан.
- З 1984 — командир навчального мотострілецького батальйону, Туркестанський Краснознаменний Військовий Округ.
- З 1985 — слухач, Військова академія імені М. В. Фрунзе.
- З 1988 — начальник штабу, командир мотострілецького полку Південної групи військ, Угорщина.
- З 1990 — командир мотострілецького полку, Київський та Одеський Військовий Округ, смт. Черкаське Дніпропетровської області.
- 10.1994-07.1996 — завідувач відділу з питань оборони та військово-мобілізаційної роботи, потім — заступник завідувача відділу з питань оборони,
- 06.1998-02.2000 — заступник начальника Управління з питань оборонно-мобілізаційної роботи та правоохоронних органів, завідувач відділу з питань оборонно-мобілізаційної роботи Кабінету Міністрів України.
- 02.2000-04.2003 — заступник начальника Управління експертизи та аналізу оборонно-мобілізаційної роботи, діяльності правоохоронних органів і органів юстиції Секретаріату Кабінету Міністрів України.
Помер 8 липня 2013 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
Шкуренко Віталій Михайлович(1929-1999)
Шкуренко Віталій Михайлович народився в м. Дніпрі. Закінчив Дніпропетровський державний університет, інженер-механік (1954). З 1954 року працював в ВО ПМЗ: майстер, начальник відділу, старший майстер, начальник зміни цеху головного складання, заступник начальника цеху, начальник складального цеху, начальник виробництва (1954-1965), з 1965 по 1995 рр. - заступник директора ВО ПМЗ - директор Павлоградського механічного заводу ВО "Південний машинобудівний завод". З 1995 по 1996 рр. - помічник директора Павлоградського механічного заводу. Учасник освоєння виробництва, технології складання і випробувань ракет 8К63, 8К64, 8К65. Будучи директором Павлоградського механічного заводу, керував відпрацюванням і освоєнням серійного виробництва твердопаливних ракет. Під його керівництвом освоєні нові теплозахисні покриття і ерозійно-стійкі матеріали для сопел великогабаритних твердопаливних двигунів на основі вуглепластиків і органопластіков, освоєно виробництво титанового литва, виготовлення високотемпературних порошкових псевдосплавів (типу ВНДС і ін.), Побудований комплекс цехів для виробництва ракет і їх складових. Державна премія СРСР (1977).
Пономарчук Микола Савельєвич(1949)
Народився 21 січня 1949 рокув місті Комсомольське Донецької області. Вступив у професійне училище. Перший робочий колектив «Металомонтаж» у Зеленодольську додав юнакові витримки і відповідальності за свою роботу.
22-річним Миколай пішов працювати керівником інспекції виправних робіт Апостольського РОВД Дніпропетровської області.
П’ять років на посаді дільничного інспектора міліції , потім три роки керував Зеленодольським відділенням міліції. Потім три роки – заступник начальника РОВД Апостольського району. Закінчив у 1985 році Києвську вищу школу міліції.
За час роботи керівником Павлоградського міського відділу внутрішніх справ М. С. Пономарчук зарекомендував себе висококваліфікованим професіоналом і організатором. Миколай Савельєвич вперше у системі МВС України створив інформаційно-аналітичний центр із новітнім комп’ютерним устаткуванням. Він також домігся перебудови ізолятору тимчасового утримання, створюючи гідні умови для тих, хто порушив закон.
Під його керівництвом збираються і направляються значні благодійні кошти на реставрацію Собору Спасу Нерукотворного і театру імені Б. Захави.
У 1999 році Миколай Савельєвич вийшов у запас із рядів МВС і почав свою громадську діяльність. Павлоградці двічі вибирали його депутатом обласної ради.
За особливі досягнення у розвитку Західного Донбасу в 2004 році М. С. Пономарчук був нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України, в 2005 році нагороджений вищою нагородою обласної ради – знаком «За розвиток місцевого самоврядування».
За особистий вклад в економічний і соціальний розвиток міста Павлограда рішенням VII сесії Павлоградської міської ради та народних депутатів 13 скликання від 20.110.99 р. Миколаю Савельєвичу Пономарчуку присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Переверзев
Олександр Петрович
(1934-2004)
Народився у селі Ново-Вербки Петропавлівського району Дніпропетровської
області. Після закінчення школи та Рутченського ремісничого училища розпочав
трудову діяльність помічником машиніста врубової машини шахтокерування на
Донетчині.
З жовтня 1954 по листопад 1957 проходив службу у Збройних Силах СРСР, після
якої деякий час був вільнонайманим. З 1959 року – інструктор, завідувач
загальним відділом Петропавлівського райвиконкому.
З 1961 року і до своєї смерті Олександр Петрович працював у службі зв’язку.
З 1962 по 1964 рік – заступник начальника Петропавлівської контори зв’язку, з
1964 по 1975 - начальник Васильківського
вузла зв’язку, з лютого 1975 по 2001 – в Павлоградському районному вузлі
зв’язку, Центрі електрозв’язку №10 «Укртелеком», які Олександр Петрович
очолював протягом 26 років. В останні три роки він – провідний інженер
електрозв’язку.
Завдяки його високій працездатності та наполегливості зміцнювалась
матеріально-технічна база вузлів зв’язку, розширювалася мережа відділень,
підвищувалась культура обслуговування населення. Кількість абонементів
Павлограду зросло з 5000 до 23500 номерів.
О. П. Переверзев створив чудовий колектив робітників зв’язку, який став
прикладом для усіх зв’язистів Дніпропетровської області, авторитет начальника
вузла зв’язку був високим.
За вагомий внесок у розвиток сфери зв’язку Дніпропетровської області та
України О. П. Переверзев був нагороджений медаллю «За доблесну працю», орденами «Знак
Поваги», «Трудового Червоного Знамені», «Жовтневої Революції».
Також був відзначений такими медалями, як «Ветеран праці», Почесного знаку
Міністерства зв’язку України, а у 1998 році – почесним званням «Заслужений
робітник сфери послуг України».
Уважним Олександр Петрович був і до проблем Павлограду та інших населених
пунктів регіону. Його знали як керівника, небайдужого до ветеранів війни і
праці, інвалідам-чорнобильцям та афганцям. За численни проханнями багатьох
організацій і жителів міста, колективу Центру зв’язку №10 рішенням сесії
Павлоградської міської ради від 09.09. 2003 р. Олександру Петровичу Переверзеву
було присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Похований він на міському кладовищі по вулиці Шутя.
Томашпольський Давид Яковлевич(1939)
Народився Давид Томашпольський у місті Кривий ріг 12 жовтня 1939 року. Матір виховувала його одна. Батько не повернувся з Великої Вітчизняної війни.
Після служби у Радянській Армії (1959-1962) він рзом з другом вирішив здавати екзамени у Дніпропетровський державний медичний інститут. Звідси бере початок справа всьго його життя – стояти на варті здоров’я людей. Псля закінчення інституту в 1968 році Давида Томашпольського скеровують у Томаковську районну санітарно-єпідеміологічну станцію. А з травня 1969 року він очолив Томаковську райРЕС. Потім його відправили працювати у Павлоград. З цього року починається новий період у роботі міської санітарно-епідеміологічної станції. На створення санітарно-епідеміологічної станції нового типу пішло 23 роки.
Давид Томашпольський є автором чотирьох наукових робіт, також за його співавторства видані методичні рекомендації «Оздоровлення умов праці під час будівництва вугільних шахт Західного Донбасу».
У 1983 році йому присвоєна найвища категорія лікаря-епідеміолога. У 1987 році – присвєна перша кваліфікаційна категорія у соціальній гігієні та організації санепідеміологічної служби.
У 1989 році Міністерством охорони здоров’я був нагороджений відзнакою «Відмінник охорони здоров’я».У 1999 році йому присвоєно звання «Заслужений лікар України».
У співавторстві з колегами він впровадив 4 раціоналізаторських пропозиції. Крім того , у практику санітарно-гігієнічної лабораторії впроваджено більше 20 методик, бактеріологічної лабораторії – більше 25 методик.
Буде доречним згадати, що у 1999 році, за ініціативою Давида Томашпольського спочатку створений проект, а потім втілений в життя і побудований пам’ятник-меморіал євреям, загиблим від рук німецьких загарбнків на території концтабору у районі заводу «Ливмаш». Цей пам’ятник вважається унікальним за своїм дизайнерським задумом.
В умовах, коли медицина фінансувалася за залишковим принципом, Давид Яковлевич Томашпольський не тільки зберіг, але й суттєво зміцнив матеріально-технічну базу служби. Домігся комп’ютерізації усіх підрозділів, забезпечив лабораторії сучасним устаткуванням.
Давид Яковлевич мріє про те, що у третьому тисячолітті медицина досягне такого рівня, коли у будь-якому супермаркеті можна буде придбати будь-яку зношену частину організму.
Сьогодні Давид Яковлевич живе в обласному центрі, знаходиться на заслуженому відпочинку.
Рішенням сесії Павлоградської міської ради народних депутатів Давиду Яковлевичу Томашпольському було присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Рижанков Федор Клементьєвич(1936)
Народився 5 жовтня 1936 року в Білорусії. У Павлограді з 1949 року, закінчив середню школу №9 у 1955 році.
Працювати почав у квітні 1968 року бригадиром комплексної бригади у Павлоградському будівельному керівництві №2 після закінчення Дніпропетровського технікуму. Протягом наступних 8-ми років і до січня 1977 відбувався поступовий ріст його професійної майстерності від майстра будівельного керівництва до старшого прораба будівництва.
З сіяня 1967 року протягом 10 років керував колективом будівельного керівництва, яке провадило інтенсивне будівництво громадських і промислових об’єктів.
Цей період часу характеризувався значним зростанням обсягів шахтного, промислового та житлового будівництва.
Енергійного, перспективного Федора Клементьєвича в 1978 році призначають головним інженером тресту «Павлоградпромжитлбуд», а шість років по тому – керівником тресту.
Були кардинально реконструйовані та устатковані за останнім словом часу Павлоградські заводи «Павлоградхіммаш», «Ливмаш», «Павлоградзалізобетон» та ін.
У всьому відчувалася зростаюча потужність будівельників та їх керівника з багаторічним досвідом – Федора Клементьєвича Рижанкова. Центр міста став виглядати по-новому з кінотеатром «Мир», рестораном «Гірник», будівлею держбанку та іншими сучасними будівлями і спорудами.
Не дивлячись на велику кількість доган, вимог, було отримано будівельниками такуж велику кількість почесних грамот та подяк за бездоганну доблесну працю. Рижанков Ф. К. був нагороджений Орденом «Знак пошани», медаллю «За доблесну працю», іншими відзнаками.
У наш час Федір Клементьєвич знаходиться заслуженому відпочинку.
Рішенням сесії Павлоградської міської радинародних депутатів від 15.09. 2004 року Федору Клементьєвичу Рижанкову було присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Шабельник Микола Михайлович(1902-1973)
Народився 102 року. Рано почав працювати. У 1920 років пішов добровольцем до Червоної Армії. Молодий червоноармієць набував військового досвіду, зростав як професіонал, став кадровим командиром. У 1928 році вступив до комуністичної партії. В 1929 році у перших лавах був нагороджений орденом Червоного знамені. Його військовій кар’єрі завадила тяжка хвороба внаслідок контузії та численних поранень. У 1936 році Миколу Михайловича комісували з Червоної Армії і він повернувся у Павлоград інвалідом.
Але він не вважав себе таким і взяв на свої плечі обозомеханічний завод. В 1939 році був вибраний головою міськвиконкому. Купа справ, піклування про міську власність поглинули його повністю. На родину зовсім не лишилось часу. Він намагався допомогти усім, без винятку.
З 1964 року і до самої смерті Микола Михайлович був міським суддею. Він судив за законом і совістю. Тим і заслужив повагу до себе, бо прагнув виховувати та виправляти чужі долі.
Помер Микола Михайлович у 1973 році. Похований у Павлограді. Ще за життя, 25 жовтня 1967 року, рішенням міськкому партії та міськвиконкому Микола Михайлович був удостоєний звання «Почесний громадянин м. Павлограду».
Гончаренко
Олексій Йосипович
(1910
– 1968)
Народився у Павлограді 1910 року у родині робітників. Закінчив семирічну
школу. Працював у багатьох місцях, поки не був призначений на завод №55. Так з
1937 року почалась його робітнича біографія.
Працювати на такому заводі було дуже престижно. Тут він отримав професію
електрика – одну з найбільш привабливих для молодого чоловіка.
Олексій Йосипович був у числі новаторів виробництва, передовиків. На його
рахунку багато пропозицій щодо раціоналізації, він був членом заводського об’єднання
винахідників і раціоналізаторів. Завдяки своїй сумлінній праці неодноразово був
на заводській та міській дошці пошани, нагороджувався почесними грамотами.
Нагороджений медаллю «За трудову доблесть».
У 60-х роках на заводі ширився рух за звання ударників комуністичної праці.
Олексію Йосиповичу це звання було присвоєно одному з перших. За трудову
доблесть, за виключну порядність та
сумлінність його поважали у колективі, неодноразово вибирали головою цехового
профсоюзного комітету. Він до самої смерті лишався профсоюзним активістом.
Олексій Йосипович до своєї смерті працював на заводі, не дожив до
пенсійного віку. Помер 27 червня 1968
року після нетривалої хвороби, залишивши по собі добру пам’ять. Похований на
Успенському кладовищі в Павлограді.
Рішенням бюро міськкому КП України і виконкому депутатів робітників від 3
листопада 1967 року Олексію Йосиповичу Гончаренко присвоєно звання «Почесний
громадянин м. Павлограда».
Зайцев
Сергій Іванович
(1902
– 1973)
Народився у 1902 році. рано навчився складному та небезпечному ремеслу
сплавника лісу. А у 17 років вже на рівних з чоловіками валив ліс у великій
артелі.
Після служби в Червоній Армії, повернувся на лісокомбінат. Енергійний та
здібний він через деякий час був призначений директором ліспромгоспу. За
невеликий період часу йому вдалося зробити Тверський ліспромгосп найкращим у
Росії.
Досвідчений працівник Сергій Іванович у 1938 році був скерований на роботу
до Кергизської республіки.
Його досвід і знання знадобились і Україні, яка тільки-но була звільнена
від фашистських окупантів. У серпні 1944 року Сергій Іванович був призначений
першим секретарем Павлоградського міськкому партії. Саме на цьому етапі життя
Павлоград став для нього немов рідний. Саме він відкрив першу автошколу в місті
Павлограді на вулиці Полтавській. Вона там і зараз знаходиться.
У архівній справі Сергія Івановича зберігаються десятки грамот,
поздоровлень, партійних і державних привітань. Він занесений до книги пошани
нашого міста.
Помер у 1973 році. Похований на старому міському кладовищі.
Рішенням бюро міськкому КП України та виконкому міськради депутатів
робітників від 03. 12.67 року Сергію Івановичу Зайцеву присвоєно звання
«Почесний громадянин м. Павлограда».
Могильченко Марія Миколаївна(1919-2006)
Народилася 30 березня 1919 року у Павлограді. Закінчила школу, у 1933 році вступила до Павлоградської фельдшерської школи, котру закінчила у 1936 році.
У червні 1936 була призначена на посаду фельдшера в Юр’ївську лікарню, де працювала до червня 1939 року. Потім, з червня до вересня 1939 року була на навчанні за спеціальністю у м. Дніпрі. З навчання була відкликана та мобілізована для проходження служби у Червоній Армії – у медсанбат №223 міста Запоріжжя на посаду військового фельдшера.
З 1940 року працювала у Павлоградській міській лікарні медичною сестрою.
23 червня 1943 року мобілізована у лави Червоної Армії. Велику Вітчизняну Війну пройшла з перших до останніх днів.
Марія Миколаївна служила старшою медичною сестрою у хірургічному польовому госпіталі.
М. Н. Могильченко брала участь у звільненні Запоріжжя. Перемога застала Марію Миколаївну під Берліном у Потсдамі. Вона разом з бойовими товаришами була біля Рейхстагу, на стінах якого вони лишили свої прізвища.
Бойовий шлях Марії Миколаївни Могильченко відзначений орденом «Червоної Зірки», медаллю «За бойові заслуги» та багатьма подяками від Верховного Головнокомандуючого.
31 жовтня 1945 року була звільнена у запас зі званням лейтинанта медичної служби.
З 25 січня 1946 року Марія Миколаївна працювала старшою медсестрою терапевтичного відділення 1-ї міської лікарні протягом 30 років. Загальний медичний стаж – 57 років.
Була гарним наставником для молоді, ділилась своїми знаннями з молодими медсестрами.
З 4 січня 1993 року Марія Миколаївна була на заслуженому відпочинку.
Померла 15 вересня 2006 року.
Рішенням Павлоградської міської ради народних депутатів від 12.03.98 року громадянці Марії Миколаївні Могильченко присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Жилін Зиновій Олександрович(1913-1987)
Зиновій Олександрович народився 19 жовтня 1913 року.
Ще у школі вступив до комсомолу. Після школи пішов власним шляхом. Він був обраний секретарем комсомольської організації Маяк-Салінського району. Там і став комуністом. Його відправили працювати керівником оборонного об’єкту країни.
На цій роботі його спіткала Велика Вітчизняна війна. Через слабке здоров’я, на фронт Зиновій Олександрович не потрапив. Він займався евакуацією полігону до Чапаєвська Куйбишевської області.
У 1944 році Крим був звільнений від загарбників. Жилін разом зі своїм полігоном повернувся на колишнє місце. У 1947 році керівництво країни перевело авіаполігон у Павлоград. На Павлоградському полігоні випробовували артирелистські снаряди.
Тут Зиновію Олександровичу довелося займатися не тільки виробництвом, але й партійною роботою. Він декілька років працював парторгом полігону, який входив до складу ПМЗ.
Помер Зиновій Олександрович у 1987 році. У його родині збереглися численні нагороди, грамоти та медалі «За доблесну працю у Велику Вітчизняну Війну», усі юбілейні, у тому числі до 100-річчя від дня народження В. І. Леніна.Рішенням Павлоградської міської ради народних депутатів від 14.10.70 р. Зиновію Олександровичу Жиліну присвоєно звання почесний громадянин м. Павлограда».
Бубнов Василь Іванович(1933)
Народився 2 квітня 1933 року у с. Липівка Лосєвського району Воронежської області. Одразу після досягнення повноліття, почав працювати з технікою. Працював мотористом-трактористом торфопідприємства.
Звідси Василя відправили в армію у Червонознаменний Чорноморський флот. Після служби на флоті разом з іншими хлопцями за комсомольською путівкою поїхав на Донбас, на вугільне підприємство. Бубнов з готовністю влився у шахтарський колектив.
Через деякий час, він, разом з товаришами, вирішили переїхати до Західного Донбасу. Тут вони працювали прохідниками.
Керівник неодноразово відзначав у Василі велику любов до машин, до праці, до людей та організаторські здібності. І формувати нову бригаду доручили саме йому. Майже сорок років керував Бубнов дружнім колективом, який завоював та неодноразово підтверджував почесне звання бригади комуністичної праці, бригади відмінної якості робіт. Праця була тяжкою та вимагала високих розумових здібностей.
Колектив мав сувору виробничу дисципліну та творчий підхід до роботи.
Разом зі своєю бригадою, В, І. Бубнов приймав участь у будівництві усіх шахт Західного-Донбасу.
Майстер своєї справи, всебічно розвинена людина, яка повністю віддає себе служінню людям, Василь Іванович неодноразово обирався депутатом міської і обласної Ради, членом бюро міськкому Компартії і завжди з честю виконував покладені на нього обов’язки.
В. Бубнов, Заслужений шахтар, лауреат Державної премії, кавалер двох орденів Леніна, Жовтневої Революції, нагороджений усіма знаками «Шахтарської слави», золотою медаллю ВДНХ СРСР, занесений на Дошку пошани Мінвуглепрому СРСР.
На даний час проживає у Павлограді. Рішенням Павлоградської міської ради народних депутатів від 14.10.70 р. Василю Івановичу Бубнову присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Комісарова Марія Іванівна(1903-1986)
Марія Іванівна народилась 21 січня 1903 року в селі Дюркюлі Бірського повіту Уфімської губернії у родині робітників.
Закінчивши початкову земську школу, Марія спробувала вступити у гімназію, але за соціальними міркуваннями не була зарахована. Туди вона вступила лише з третьої спроби, закінчивши училище і здавши екстерном екзамени до п’ятого класу. А в 1919 році закінчила її, склавши екстерном екзамени за повний курс. У той час гімназія була вже перетворена у «Трудову Радянську школу».
В тому ж році розпочалася трудова педагогічна діяльність Марії Іванівни.
Вона добровільно поїхала працювати завідуючою школи до села Верхній Люк Іжевського повіту. Тут їй вдалося відновити зруйновану школу і відкрити дитячий садок. Крім того, вона керувала хором і драматичним гуртком. Було Марії тоді лише 16 років.
Вона була відповідальним секретарем працівників освіти та головою управління губернського, а потім і краєвого Будинка працівників освіти у м. Нижній Новгород. Вона розуміла, що у той час людям була необхідна освіта та культура.
У 1933 році Марія Іванівна закінчила історично-економічний факультет Горьківського педагогічного інституту і була залишена в інституті в якості старшого викладача і директора працфаку. Потім працювала директором школи і зав. гороно в м. Дзержинську Горьковської області, куди переїхала разом з родиною у зв’язку з переведенням чоловіка.
А в 1944 році Марія Іванівна разом з родиною переїхала до Павлограда. Сюди перевели чоловіка.
У 1959 році Марія Іванівна вийшла на пенсію, але продовжувала працювати, тільки без оплати праці – на благо громадськості. З 19959 року вона позаштатний голова відділу культури газети «Павлоградська правда».З 1961 року Марія Іванівна - громадський директор і голова громадської ради Павлоградського Народного історико-революційного музея ім. ХХІІ з’їзду КПРС.
23 лютого 1962 року музей був відкритий для відвідувачів і дуже скоро досвід його роботи став розповсюджуватися спочатку по Україні, а потім і по всій країні.
У 1965 році міністр культури РССР Фурцева вручила Марії Іванівні срібну медаль ВДНГ «За відмінне керування музеєм на благо громадськості».
У 1974 році за самовіддану творчу працю музей нагороджений Почесною Грамотою Президіуму Верховної ради УРСР.
В 1976 році музей став державним, а Марія Іванівна продовжила там працювати.
Вона мала нагороди, але головною своєю нагородою вважала звання Почесного громадянина міста Павлограда.
Минуло багато років відтоді, як 22 листопада 1985 року пішла з життя Марія Іванівна Комісарова, але павлоградці пам’ятають її й досі.
Рішенням Павлоградського бюро міськкому КП України і виконкому міськради депутатів трудівників від 04.11.77 р. Марії Іванівні Комісаровій присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Яценко Григорій Кіндратійович(1908-1984)
Народився Григорій у звичайній родині робітників, яка жила на окраїні павлоградщини. Його батько – природжений ремісник – рано привчив сина до праці, навчив усьому, що знав сам, а потім привів кмітливого хлопця до будівельної бригади.
Григорій добре знав теслярську справу, був здібним кам’янщиком та візничим на будівництві великої дороги, зараз вулиця Дніпровська. Перед війною влаштувався на хлібзавод.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Григорій Кіндратійович Яценко був введений у склад підпілля. Йому була доручена організація і керівництво диверсійною роботою на підприємствах міста в умовах фашистської окупації.
Диверсійні групи працювали майже на всіх підприємствах, які працювали на німців.
Перед вступом у місто частин Червоної Армії 17 лютого 1943 року підпільники підірвали ті об’єкти, котрі могли бути використані ворогом проти повстанців. Місто звільнили, але війна все одно тривала.
Григорій Кіндратійович працював на адміністративно-господарських посадах – швейна фабрика, взуттєвий цех міськпобуткомбінату. Він працював там, куди його направляла партія. Такий був час. Місто і люди потребували його допомоги.
За активну участь у роботі підпільного міськкому партії у роки фашистської окупації м. Павлограда Г. К. Яценко нагороджений орденом Вітчизняної Війни І ступеня, Жовтневої революції, медаллю «Партизан Вітчизняної війни» І ступеня. Занесений до Почесної Книги Павлограда.
Рішенням бюро міськкому КП України і міськвиконкому від 4 листопада 1977 р. присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Помер Григорій Кіндратійович у 1984 році і похований на міськкому кладовищі у Павлограді, залишивши по собі добру пам’ять земляків.
Аніканов Олексій Тимофійович(1904-1983)
Народився у 1904 році у с. Миколаєвське Лозово-Олександрівського району Луганської області. На шахту Центрального Донбасу він прийшов ще у 1929 році. Олексій був новатором у гірничій справі і неодноразово переконував представників органів нагляду провести випробування та експерименти. Пошуки виправдали надії новатора, але продовжити роботу йому завадила війна. Коли ворог наблизився до рідного міста, Олексій добровільно пішов до армії. Воював у складі 4-го Українського і 2 -го Білоруського фронтів. Був поранений.Повернувшись після війни до мирної праці, Олексій Тимофійович, разом зі своїм колективом, продовжує пошук прогресивних методів прохідки, і вдосконалює їх. У 1975 році вже Героєм Соціалістичної Праці був командирований на новозбудовану шахту "Терновська" №1.
Внесок цієї людини у розвиток шахтного будівництва і вугледобувної промисловості Придніпров'я вимірюється некілометрами підготовлених гірничих відпрацювань, а вихованням молодих спеціалістів - майстрів швидкісної прохідки, які змусили говорити про себе за межами Західного Донбасу.
У 1966 році, за станом здоров'я, Олексій Тимофійович пішов на заслужений відпочинок, але, ще протягом двох десятиліть до власної смерті у 1983 році, не зрадив своїй активній життєвій позиції.
Його неодноразово вибирали членом бюро міськкому партії, він завжди був бажаним гостем в учнів, студентів та в учбових пунктах.
Помер у 1983 році. Похований у Павлограді.
Рішенням бюро міськкому КП України та виконкому міськради депутатів від 04.11.77 р. Олексію Тимофійовичу Аніканову присвоєно звання "Почесний громадянин м. Павлограда".
Алейніков Микола Григорович(1937 – 2004)
Народився в селі Олександрівського району Ставропольського краю. Після закінчення середньої школи у 1956 році був призваний до армії. Зі своєю майбутньою професією визначився лише у 1962 році, вирішивши спробувати свої сили у шахтобудівництві. Основи будівництва підземних магістралей вивчав у Донецькому краї.
У 1968 році переїхав до Західного Донбасу. У 1970 році йому доручили керувати бригадою прохідників.
Його колектив працював на будівництві шахт «Самарська», «Дніпровська», ім. Героїв космосу, «Західно-Донбаська» та ім. Сташкова.
Свій організаційний та професійний талант Микола Алейніков найбільш яскраво продемонстрував під час будівництва шахти ім. Сташкова.
Його колектив завоював звання лідера у своїй галузі.
Десять кілометрів з 27 підготовлених ґрунтових магістралей високої якості було пройдено бригадою Миколи Григоровича.
У 1975 році М. Г. Алейніков нагороджений Почесною грамотою президіуму Верховної Ради Українського СРР, у 1977 році - орденом Трудового Червоного Знамені. За особливо видатні успіхи у будівництві шахт нового вугільного басейну Миколі Григоровичу присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці Союзу СРР.
Рішенням виконкому Павлоградської міської Ради народних депутатів від 18.09.87 р. Миколі Григоровичу Алейнікову присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Помер у серпні 2004 року.
Бабута Микола Федорович(1923-1997)
Микола народився 2 грудня 1923 року. Батько Федір Мінович, не життя був ковалем, а мати, Мотрона Лаврентіївна, стижницею на масляному заводі.
Після закінчення семирічної школи пішов працювати на завод №55. Швидко оволодів професіями токаря та фрезерувальника.
Разом з сестрою Марією, котрій ледве виповнилося 16 років, Микола пішов у лави захисників Вітчизни.
Він мав чотри тяжких поранень. У серпні 1944 року підірвався на протитанковій міні під час Яссо-Кишиневської операції. Останні поранення були найстрашнішими. Вирок лікарів – інвалід у 20 років. Миколаю Федоровичу довелося боротись із самим собою, терпіти біль, щоб знову нормально жити.
Після демобілізації, екстерном закінчив десять класів, одружився.
Був направлений керівником до тресту «Павлоградвугілля».
Приймав участь у ліквідації наслідків повіні 1964 року. Через що отримав Почесну грамоту Президіуму Верховної Ради УРСР за мужність та відвагу, і записаний у книгу пошани міста.
У 1987 році міський комітет Компартії України створив спеціальну комісію для дослідження історії підпілля. Його очолив Микола Федорович Бабута. Він працював там як вчений.
Микола Федорович працював до останніх днів свого життя. Він вже не міг ні писати, ні розмовляти.
Рішенням Павлоградської міської ради народних депутатів від 12.03.98 р. Миколаю Федоровичу Бабуті присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Мохначов Олексій Григорович(1918-2002)
Народився 4 квітня 1918 року в селі Кермісі Шацького району Рязанської області у селянській родині. Рано лишився сиротою. Старша сестра Нюра замінила йому і молодшій сестрі Вірі батьків. Взимку ходив до школи, а влітку пас корів, вівці, свиней, працював на власному клаптику землі.
У 1934 році став студентом Ногінського механічного технікуму, вступив до комсомолу. Майже рік працював за спеціальністю на Велюковському механічному заводі.
У 1939 році був призваний до Червоної Армії. У червні 1941 року був комісований через хворобу, повернувся на свій завод. Вже у грудні 1941 року Олексій був обраний секретарем заводського комітету комсомолу. У 1944 році Куйбишевський міськком відправив його на роботу до Павлограду секретарем міськкому комсомолу.
Потім, Олексія Григоровича, уже досвідченого керівника, відправили секретарем комітету комсомолу на будівництво автозаводу, зараз ПО «Південне».
У 1953 році побудували завод «Ливмаш», його очолив Мохначов Олексій Григорович.
У 1961 році Олексій Григорович був обраний секретарем міськкому партії. Саме на цей час припало промислове освоєння вугільних багатств Західного Донбасу.
У грудні 1963 року Мохначов О. Г. приймав участь у роботі Пленума ЦК КПРС по великій хімії, потім був делегатом 23 з’їзду КПРС і 24 з’їзду Компартії України.
На долю Олексія Григоровича випало багато драматичних подій, які він переніс з біллю та гіркотою. У 1973 році за рядом причин він залишив пост секретаря міськкому партії та перейшов на господарську роботу до виробничого об’єднання «павлоградвугілля». Займався кадрами керівного складу вугільників Західного Донбасу. На цій посаді він залишався до виходу на пенсію.
Після важкої та тривалої хвороби О. Г. Мохначов помер 30 травня 2002 року .
Рішенням липневої сесії міськради від 15.07.99 р. Олексію Григоровичу Мохначову присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Федоренко Дмитро Тимофійович(1933)
Народився Дмитро Тимофійович 5 вересня 1933 р. у м. Марганці. Він народився дев’ятнадцятим, а всього у сім’ї була 21 дитина.
Федоренко пройшов шлях вихователя дитячого будинку, закінчив Харьківський державний університет ім. М. Горького – філологічний факультет (1955-1961 рр.).
Після цього був період становлення педагога, психолога, фольклориста, дослідника Великої Вітчизняної війни, письменника, трибуна, вченого.
Він створив перший у Радянському Союзі музей комсомольської слави при міськкомі комсомолу, літературний музей рідного краю при СШРМ №3, в якому були розділи про С. Н. Сергієві-Ценського, І, П. Клименко, Джека Аптаузена, народну оповідачку Анну Філіповну Перевязко, було зібрано більш ніж 1000 книг-реліквій.
Був фактичним творцем залу Великої Вітчизняної війни у міському історичному музеї.
Будучи директором вечірньої школи робітничої молоді №3, він вперше у Радянському Союзі створив кабінетну систему навчання з використанням технічних засобів.
Особлива сторона його життя – людські долі. Усі, кого він навчав, ставали його вихованцями. Квартира №14 по вул. Тельмана, 1 була відкрита в будь-який час.
Своє щастя Дмитро Федоренко зустрів у Павлограді: Антоніна Василівна стала його жінкою. У нашому місті народились два його сини. Усе, що він робив, було б неможливим без розуміння і підтримки дружини.
Вперше в 60-ті роки у Павлограді була створена літературна студія ім. Миколи Шутя, який дев’ять років керував Микола Федоренко. Одним із видатних витворів була Ганна Світлична.
У 1995 році у видавництві «Держполітвидав» м. Москви вийшла у світ книга «Нескорений Павлоград», автором якої був Федоренко Д. Т.
У 70-ті роки Федоренко працює над дисертацією і захищає її. Рішенням НІІ педагогіки УРСР Федоренко Дмитру Тимофієвічу присуджена вчена ступінь кандидата педадогічних наук. Вперше у Павлограді з’явився свій кандидат педадогічних наук.
Автор більш ніж 330 наукових робіт, більше 290 посібників для вчителів з теоріїї та практики педагогічного процесу, більше 1000 публіцистичних статей на історичні, фольклорні, етнографічні, педагогічні та виховні теми у вітчизняних і закордонних виданнях.
У рішенні липневої сесії Павлоградської міської Ради народних депутатів від 15.07.1999 р. сказано:«Віддаючи належне педагогічним і літературним досягненням, громадянській активності Дмитра Федоренко, і беручи до уваги світове значення його робіт, Павлоградська міська Рада вирішила: присвоїти звання «Почесний громадянин міста Павлограда» Дмитру Тимофієвічу Федоренко.
Уражений тяжким інсультом, Дмитро Тимофійовіч повернувся у наш світ. Ще прикований до ліжка, написав 496 сторінок нової книги «Нескорені павлоградці».
За цю книгу Д. Т. Федоренко був нагороджений Президентом України Л. Кучмою медаллю «Захиснику Вітчизни» 14 жовтня 1999 року.
Кириленко Іван Григорович(1956)
Нарордився 2 жовтня 1956 року у селі Берестове Бердянського району Запоріжської області.
Трудову біографію починав механізатором-комбайнером у колхозі ім. Шевченка Бердянського району. У 1978 році з відзнакою закінчив Дніпропетровський сільськогосподарський інститут. Працював керівником середньої ланки в колхозі. З 1977 по 1985 рр. – на комсомольській роботі, спочатку на районному, а з липня 1981 – на обласному рівні. У 1985 році обраний головою колхозу ім. Петровського Солонянського району. З липня 1987 по вересень 1991 працював першим секретарем Магдалинівського райкому партії та обкому партії, де очолив галузь сільського господарства та харчової промисловості. З березня 1992 – секретар обласної державної адміністрації. У липні 1994 обраний замісником голови Дніпропетровської обласної ради народних депутатів, а в липні 1995 розпорядженням Президента України призначений першим замісником голови обласної державної адміністрації. Депутат обласної Ради народних депутатів.
Саме з цього часу і на цій посаді І. Г. Кириленко став ретельно займатися Павлоградом. Місто тоді знаходилося у критичній ситуації: підтоплення грунтовими водами, недосконалість каналізаційних очисних споруд, загроза відсутності тепла і води у лікарнях, школах, дитячих садках та житлових будинках. Майже пів року Іван Григорович неперервно контролював усі необхідні роботи щодо поліпшення благоустрою міста.
У ті дні йому доводилося «вибивати» зарплатню для робітників заводів «Хіммаш» і «Палмаш». Доводилося займатися й шахтарськими колективами.
Підтримував Іван Григорович і міську Раду ветеранів, міський Червоний Хрест. Через ці організації допомагав обездоленим. Багато уваги приділяв школам.
Рішенням ІХ сесії ХХІІІ скликання Павлоградської міської ради народних депутатів від 02.03.2000 р. присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда» народному депутату України Івану Григоровичу Кириленко за значну системну матеріальну допомогу (фінансову, медичну, благодійну) обездоленій категорії населення міста.
Приходько Іван Миколайович(1935)
Народився 15 серпня 1935 року в селі Буро-Рубанівка Охтирського району Сумської області у великій селянській родині, де було восьмеро дітей.
Після закінчення сільської семирічної школи вступив до Харківського машинобудівного технікуму. Успішно захистив у 1956 році диплом за спеціальністю техніка-механіка і був направлений до Свєєвського насосного заводу на Сумщині, пройшов усі ступені професійного росту від техніка-технолога до головного інженера заводу.У 1971 році рішенням міністра хімічного та нафтового машинобудування Союзу РСР був направлений до міста Павлограда директором заводу «Павлоградхіммаш» під час його реконструкції та інтенсивного розвитку.
З перших же днів роботи на заводі Іван Миколайович проявив незвичайні здібності, згуртувавши навколо себе зростаючий та набираючий сили колектив.
Заслуги цього колективу неодноразово відзначались дипломами і Червоними Знаменами, а їх керівник був нагороджений орденом Трудового Червоного Знамені, «Знак Пошани» та іншими державними відзнаками.
У 1981 році Івана Миколайовича направили до Академії народного господарства у Москві на скорочені курси навчання без відриву від виробництва.
Після закінчення Академії І. М. Приходько призначили головою Павлоградського міськвиконкому.
Приходько оголошує будівництво пологового будинку, кінотеатру «Мир», «Жовтень» та багатьох інших подібних об’єктів.
Було побудовано 14 дитсадків, 4 школи, 15 магазинів, 4 котельних, молочна кухня у Павлограді, СПТУ в Тернівці, 5 піонерських таборів. Також була збудована найбільша овочева база.
Тернівка, завдяки газопроводу протяжністю у 24,5 км, отримала з Варварівки побутовий газ.
Перелік добрих справ можна продовжувати безкінечно. Але, це лише свідчить про титанічні зусилля павлоградців та Івана Миколайовича Приходько, направлених на зростання і розвиток рідного краю.
Завдяки чітко розробленому плану та добре відпрацьованому виконанню усіх заходів, Павлограду вдалося уникнути тяжких наслідків повіні 1985 року.
У листопаді 1988 року Приходько І. М. подав у відставку.
Рішенням 13 сесії Павлоградської міської ради народних депутатів від 12.09. 200 р. Івану Миколайовичу Приходько присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Подобєдов Євгеній Васильович(1938)
Народився 12 червня 1938 року у місті Павлоград в родині вчителів. Середню школу закінчив з медаллю і поза конкурсом був зарахований до Харківського автомобільно-дорожнього інституту, де успішно захистив диплом інженера шляхів сполучення.
Трудову діяльність почав на будівництві дорожньо-будівельного управління №5 тресту «Павлоградшахтбуд» на початку його становлення, пройшов шлях професійного зростання до начальника дорожньо-будівельного управління.
Приймав участь у будівництві під’ їзних і магістральних доріг до усіх шахт, промислових об’єктів соціально-побутового значення всього вугільного Придніпров’я і міст Західного Донбасу – Павлограда, Тернівки, Першотравенська.
Коли він був керівником дорожньо-будівельного управління №5 комбінату «Дніпрошахтбуд» був здійснений благоустрій мікрорайону імені 18 років жовтня, а також ПЗТО, «Павлоградхіммаш», «Палмаш», Синельниківського ресурсного заводу, Просянівського каолінового комбінату та інших великих промислових об’єктів регіону.
За активної участі Подобєдова розроблений та впроваджений Генеральний план реконструкції центру міста Павлограда. В результаті чого був побудований центральний універмаг, кінотеатр «Мир», будівля міськвиконкому, райадміністрації, комплексів центральної міської лікарні, пологового будинку і багато інших, посівших почесне місце в архітектурі міста.
Багато зусиль та енергії було направлено ним на вирішення питань, щодо переходу на нову серію житла, покращеного планування.
Під керівництвом Подобєдова у складних умовах відселення були побудовані школи №1 і №9, через що він був удостоєний звання «Відмінник народної освіти».
Під його керівництвом робітники дорожньо-будівельного управління прийняли участь у проведенні великого обсягу робіт на курорті «Солоний лиман».
За організаторські здібності, високі ділові якості Подобєдов Є. В. був нагороджений державними нагородами.
Він депутат Павлоградської міської ради декількох скликань, очолював комісію виконкому з архітектури та будівництва.
Рішенням сесії Павлоградської міської ради народних депутатів від 12.09.200 р. Євгенію Васильовичу Подобєдову присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Терешкін Дмитро Олексійович(1918 – 1992)
Народився 26 листопада 1918 року у селі Дуровка Томалиновського району Пензенської області.
Трудову діяльність розпочав у травні 1941 року техніком-гідрогеологом Московського геологорозвідувального управління. З січня 1942 до грудня 1945 року приймав безпосередню участь у бойових діях проти фашистських загарбників.
Три роки після війни до 1948 року працював гідрогеологом та старшим гідрогеологом у Кожтській геологорозвідувальній партії.
До Павлограду, у вугільне Придніпров’я, Дмитро Олексійович прибув весною 1952 року після закінчення Вищих інженерних курсів Свердловського гірничого інституту, маючи за своїми плечами знання гідрогеологічних і геологорозвідувальних робіт.
Через сім років наполегливої праці Терешкіна-новатора і всього колективу геологів Павлоградська геологорозвідувальна станція зайняла провідне місце в республіці та Союзі.
У 1954 році за великі успіхи у розвитку мінерально-сировинної бази та виробничих показниках Дмитро Олексійович був удостоєний державної нагороди – ордену Леніна.
Дмитро Олексійович був наділений нескінченним запасом енергії творця і новатора, користувався заслуженим авторитетом у власному колективі, а також у вищих господарських і партійних органах.
Він автор та співавтор 29 геологічних і гідрогеологічних звітів по результатах розвідки родовищ корисних копалин, по раціональних методах прохідки стовбурів і гірничих видобутків, а також про використання джерел водопостачання. На його рахунку багато пропозицій щодо вдосконалення та покращення умов праці, підвищення якості робіт і зниження їх вартості.
Про це свідчить успішне освоєння проектної потужності вугільними підприємствами Західного Донбасу, десятки мільйонів тон енергетичної сировини.Трагічно загинув в автомобільній катастрофі 10 вересня 1992 року. Похований у Павлограді.
Рішенням сесії Павлоградської міської ради від 04.09.2004 р. Дмитру Олексійовичу Терешкіну присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Журавльов Андрій Васильович(1914-2001)
В родині бригадира рибалок 20 вересня 1914 року народився Андрій Журавльов.
У шкільні роки зміцнила його любов до природи і бажання малювати.
Після армії вступив до Дніпропетровського технікуму фізичної культури. Будучи студентом, працював у театрі ім. Шевченко під керівництвом художника Корольова. Водночас, навчався в студії образотворчого мистецтва Палацу культури Ільїча.
У 1938 року повернувся в рідне місто. Працював викладачем фізкультури в школі №2, керував студією образотворчого мистецтва в будинку піонерів. В цей же час оформлював вистави у клубі «Хімік», у клубі Кірова. Займався живописом. На його полотнах міські пейзажі й пейзажі передмістя.
В 1938 році у клубі Кірова організована перша виставка художника Андрія Журавльова. Усі творчі плани перервала війна. Повернувшись з фронту, Андрій Васильович ніколи не малював картин на військову тематику.
Після війни Андрій Васильович працював у Павлоградському музикально-драматичному театрі, водночас закінчив курси режисерів у Москві. В музичному театрі оформлював спектаклі.
В цей час працював тренером футбольної команди спортивного об’єднання «Хімік».
Десять років – незмінний воротар цієї команди. Потім – футбольний суддя республіканської категорії, керував футбольною федерацією.
Народним театром Андрій Васильович керував більше 10 років. Де б він не працював, які посади б не займав, Андрій Васильович душею завжди лишався художником. З 1951 по 1992 рік працював у художній майстерні. У 1954 році Андрій Васильович закінчив відділення малювання та живопису при Московському народному університеті.
Починаючи з 1967 року, в місті організовувалися персональні виставки художника.
У 70-х роках обласне телебачення підготувало телепередачу про творчу родину Журавльових.
Залишив пам’ять Андрій Васильович і для православних вірян міста. У 1980-1982 рр. під керівництвом і з благословення настоятеля храму Успення Божої Матері Олександра Сведяновича розписав храм на Біблійські теми. Приймав учать і в реставрації Собору Спаса Нерукотворного (церков Голубицького).
У 1987 року була організована велика виставка – 148 картин і портретів у двох залах театру імені Захави.
Остання велика виставка Андрія Васильовича пройшла в смт Юр’ївка у 1992 році.
Помер Андрій Васильович 12 квітня 2001 року, похований на кладовищі по вул. Шутя.
Рішенням сесії Павлоградської міської ради від 09.09.2003 р. Андрію Васильовичу Журавльову присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда» (посмертно).
Секретар підпільного міськкому партії у Павлограді Дніпропетровскої області України. Керував роботою підпільного горкому. Розповсюджував листівки зведення Совінформбюро. Рятував молодь від вивезення до Німеччини. Збирав розвіддані про ворогів. Створював бойові групи в різних районах міста. Підготував збройне повстання в місті.
Прибер Степан Силович
(1904-1966)
Заступник секретаря Павлоградського підпільного міського комітету компартії, організатор та керівник антифашистського руху на Павлоградщині під час Другої світової війни.
Кравченко Петро Онуфрійович
(1903-1959)
Кравченко Петро Онуфрійович народився в 1903 році в м Павлограді. Навчався в церковно-приходській школі. Закінчив реальне училище і в 1925 році був призваний в армію. 1934 -1936 роки - слухач Військової академії ім. Фрунзе. У 1937 році закінчив військовий факультет Московського педінституту іноземних мов. До війни служив помічником військового аташе у Франції та Іспанії. У серпні 1941 року потрапив в тактичне оточення, поранений потрапив в полон під Уманню, ледве добрався до Павлограда до рідних.
Освоївши шевська справа, відкрив на хуторах невелику майстерню з ремонту взуття. У короткий термін створив антифашистське підпілля. У його групі були Серафима Ватолина, Клара Таблер-Новикова. У листопаді 1941 року Кравченко зв'язався з павлоградської підпільною організацією. Брав участь в підготовці збройного повстання. Після лютневих подій з березня 1943 року по січень 1944 року проходив спецперевірку. Воював на фронтах Великої Вітчизняної. Призначено начальником військової кафедри першого Московського державного інституту іноземних мов. Після виходу у відставку, жив в Кисловодську.
Помер 19 листопада 1959 року. Нагороджений 2-ма орденами Червоного Прапора, 2-ма орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, Орденом Червоної Зірки. Медалями: «За визволення Варшави», «Партизан Вітчизняної війни», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною». Похований на міському кладовищі в Павлограді. Почесний громадянин міста Павлограда.
Валентин Михайлович Цешковський
(1961-2017)
23 грудня, на 57-му році життя раптово помер секретар Дніпропетровської єпархії, Благочинний Павлоградського церковного округу протоієрей Валентин Цешковський. Про це повідомляє Павлоградське благочиння.
Валентин Цешковський народився 16 червня 1961 року в селі Благовіщенка Кам'янсько-Дніпровського району Запорізької області в багатодітній родині. Після закінчення школи з 1980 по 1982 рік служив у військово-повітряних військах. Після демобілізації закінчив два навчальних заклади, здобувши вищу духовну освіту - Московську духовну семінарію і Московську духовну академію. Почав службу в священному сані з 1984 року.
Отець Валентин жив у Павлограді 30 років. За цей час за його участі вдалося відродити більше 10 храмів.
Садовниченко Дмитро Гаврилович
(1907-1955)
Дмитро Гаврилович Садовниченко (26 жовтня 1907, місто Павлоград Катеринославської губернії, тепер Дніпропетровської області — 16 лютого 1955, місто Хмельницький) — український радянський партійний діяч, 2-й секретар Хмельницького обкому КПУ.
Народився в родині робітника. Трудову діяльність розпочав у 1920 році учнем шевця-кустаря. Чотири роки працював коногоном шпалопросочувального заводу, а потім вантажником обозомеханічного заводу в місті Павлограді. У 1929—1932 роках — служба на Чорноморському військово-морському флоті СРСР.
Член ВКП(б) з 1931 року.
З 1933 року працював секретарем заводського комітету комсомолу в Дніпропетровській області. У 1934—1935 роках — заступник голови Павлоградської районної ради Товариства сприяння обороні, авіаційному і хімічному будівництву.
З 1935 року — 1-й секретар Павлоградського районного комітету комсомолу (ЛКСМУ) Дніпропетровської області.
У 1939—1940 роках — інструктор, завідувач організаційно-інструкторського відділу Павлоградського районного комітету КП(б)У Дніпропетровської області. У 1940 році працював 2-м секретарем Павлоградського районного комітету КП(б)У.
У 1940—1941 роках — 1-й секретар Лиманського районного комітету КП(б)У Ізмаїльської області.
З початку німецько-радянської війни — один з організаторів партизанського руху в Україні. У серпні 1941 року був призначений заступником секретаря Дніпропетровського підпільного обласного комітету КП(б)У Сташкова. Після арешту Сташкова з літа 1942 року до лютого 1943 року очолював Дніпропетровський підпільний обком КП(б)У.
З 1943 року працював в апараті ЦК КП(б)У.
У 1948—1950 роках — слухач Вищої партійної школи при ЦК КП(б)У.
У 1950—1953 роках — секретар Кам'янець-Подільського обласного комітету КП(б)У.
У 1953 — 16 лютого 1955 р. — 2-й секретар Кам'янець-Подільського (Хмельницького) обласного комітету КПУ.
Похований у місті Хмельницькому.
Сташков Микола Іванович
(1907-1943)
Народився 15 квітня 1907 року в селі Маринівка в родині портового вантажника. Коли Миколі виповнилось 7 років, його батько був заарештований і засланий до Сибіру. Після смерті матері вирушив на схід у пошуках батька. У грудні 1917 року дістався Іркутська, де його, напівзамерзлого, підібрали червоногвардійці загону Василя Блюхера.
У складі 51-ї радянської стрілецької дивізії брав участь у боях за Каховку і штурмі Перекопу. У 1922 році направлений до Харківської школи червоних старшин, а згодом переведений до Одеської піхотної школи імені Й. Е. Якіра.
У 1926 році демобілізований, працював учнем слюсаря на луганському паровозобудівному заводі імені Жовтневої революції. Згодом переїхав до Дніпропетровська, де працював слюсарем на заводі «Спартак». З 1928 року за направленням Дніпропетровського окружкому ЛКСМУ перебуває на комсомольській роботі в Межівському районі Дніпропетровської округи. З 1930 по 1933 роки навчався в Дніпропетровському металургійному інституті. Член ВКП(б) з 25 червня 1931 року.
У 1933 році призначений на посаду заступника з комсомольської роботи начальника політвідділу Коларівської МТС Коларівського болгарського національного району Дніпропетровської області. З 1935 року — секретар парткому Дніпропетровського річкового порту.
У 1936 році мобілізований до лав РСЧА. Направлений політруком школи молодшого командного складу, а з 1939 року — комісар 14-го гірсько-стрілецького батальйону (м. Миколаївськ-на-Амурі). Того ж року демобілізований з лав РСЧА за станом здоров'я.
20 червня 1941 року разом із сім'єю прибув до Дніпропетровська, де був призначений інструктором, а згодом — завідувачем сектору відділу кадрів Дніпропетровського обкому КП(б)У. З наближенням лінії фронту до міста був призначений секретарем Дніпропетровського підпільного обкому КП(б)У. Отримав паспорт на ім'я Василя Івановича Мисова, слюсаря залізничної станції Павлоград.
У липні 1942 року за доносом провокатора був схоплений. Під час арешту чинив спротив і був поранений. Після тривалих допитів і тортур, 26 січня 1943 року був розстріляний. Похований у Дніпропетровську.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 травня 1945 року «за видатні заслуги, мужність і героїзм, виявлені в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників у період Великої Вітчизняної війни», секретареві Дніпропетровського підпільного обкому партії Сташкову Миколі Івановичу присвоєне звання Героя Радянського Союзу (посмертно).
Плосконос Ігор Миколайович
(1959-2013)
Народився 29 квітня 1959 року (місто Павлоград, Дніпропетровська область) в сім'ї службовця.
Народний депутат України 12(1) скликання з 03.1990 (1-й тур) до 04.1994, Тростянецький виборчій округ № 353, Сумська область. Секретар Комісії з питань оборони і державної безпеки.
- З 1974 — суворовець, Київське суворовське військове училище.
- З 1976 — курсант, Бакинське вище загальновійськове училище.
- З 1980 — командир парашутно-десантного взводу, Далекосхідний Військовий Округ, м. Благовєщенськ.
- З 1981 — командир роти, Афганістан.
- З 1984 — командир навчального мотострілецького батальйону, Туркестанський Краснознаменний Військовий Округ.
- З 1985 — слухач, Військова академія імені М. В. Фрунзе.
- З 1988 — начальник штабу, командир мотострілецького полку Південної групи військ, Угорщина.
- З 1990 — командир мотострілецького полку, Київський та Одеський Військовий Округ, смт. Черкаське Дніпропетровської області.
- 10.1994-07.1996 — завідувач відділу з питань оборони та військово-мобілізаційної роботи, потім — заступник завідувача відділу з питань оборони,
- 06.1998-02.2000 — заступник начальника Управління з питань оборонно-мобілізаційної роботи та правоохоронних органів, завідувач відділу з питань оборонно-мобілізаційної роботи Кабінету Міністрів України.
- 02.2000-04.2003 — заступник начальника Управління експертизи та аналізу оборонно-мобілізаційної роботи, діяльності правоохоронних органів і органів юстиції Секретаріату Кабінету Міністрів України.
Помер 8 липня 2013 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
Шкуренко Віталій Михайлович
(1929-1999)
Шкуренко Віталій Михайлович народився в м. Дніпрі. Закінчив Дніпропетровський державний університет, інженер-механік (1954). З 1954 року працював в ВО ПМЗ: майстер, начальник відділу, старший майстер, начальник зміни цеху головного складання, заступник начальника цеху, начальник складального цеху, начальник виробництва (1954-1965), з 1965 по 1995 рр. - заступник директора ВО ПМЗ - директор Павлоградського механічного заводу ВО "Південний машинобудівний завод". З 1995 по 1996 рр. - помічник директора Павлоградського механічного заводу. Учасник освоєння виробництва, технології складання і випробувань ракет 8К63, 8К64, 8К65. Будучи директором Павлоградського механічного заводу, керував відпрацюванням і освоєнням серійного виробництва твердопаливних ракет. Під його керівництвом освоєні нові теплозахисні покриття і ерозійно-стійкі матеріали для сопел великогабаритних твердопаливних двигунів на основі вуглепластиків і органопластіков, освоєно виробництво титанового литва, виготовлення високотемпературних порошкових псевдосплавів (типу ВНДС і ін.), Побудований комплекс цехів для виробництва ракет і їх складових. Державна премія СРСР (1977).
Пономарчук Микола Савельєвич
(1949)
Народився 21 січня 1949 рокув місті Комсомольське Донецької області. Вступив у професійне училище. Перший робочий колектив «Металомонтаж» у Зеленодольську додав юнакові витримки і відповідальності за свою роботу.
22-річним Миколай пішов працювати керівником інспекції виправних робіт Апостольського РОВД Дніпропетровської області.
П’ять років на посаді дільничного інспектора міліції , потім три роки керував Зеленодольським відділенням міліції. Потім три роки – заступник начальника РОВД Апостольського району. Закінчив у 1985 році Києвську вищу школу міліції.
За час роботи керівником Павлоградського міського відділу внутрішніх справ М. С. Пономарчук зарекомендував себе висококваліфікованим професіоналом і організатором. Миколай Савельєвич вперше у системі МВС України створив інформаційно-аналітичний центр із новітнім комп’ютерним устаткуванням. Він також домігся перебудови ізолятору тимчасового утримання, створюючи гідні умови для тих, хто порушив закон.
Під його керівництвом збираються і направляються значні благодійні кошти на реставрацію Собору Спасу Нерукотворного і театру імені Б. Захави.
У 1999 році Миколай Савельєвич вийшов у запас із рядів МВС і почав свою громадську діяльність. Павлоградці двічі вибирали його депутатом обласної ради.
За особливі досягнення у розвитку Західного Донбасу в 2004 році М. С. Пономарчук був нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України, в 2005 році нагороджений вищою нагородою обласної ради – знаком «За розвиток місцевого самоврядування».
За особистий вклад в економічний і соціальний розвиток міста Павлограда рішенням VII сесії Павлоградської міської ради та народних депутатів 13 скликання від 20.110.99 р. Миколаю Савельєвичу Пономарчуку присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Переверзев
Олександр Петрович
(1934-2004)
Народився у селі Ново-Вербки Петропавлівського району Дніпропетровської
області. Після закінчення школи та Рутченського ремісничого училища розпочав
трудову діяльність помічником машиніста врубової машини шахтокерування на
Донетчині.
З жовтня 1954 по листопад 1957 проходив службу у Збройних Силах СРСР, після
якої деякий час був вільнонайманим. З 1959 року – інструктор, завідувач
загальним відділом Петропавлівського райвиконкому.
З 1961 року і до своєї смерті Олександр Петрович працював у службі зв’язку.
З 1962 по 1964 рік – заступник начальника Петропавлівської контори зв’язку, з
1964 по 1975 - начальник Васильківського
вузла зв’язку, з лютого 1975 по 2001 – в Павлоградському районному вузлі
зв’язку, Центрі електрозв’язку №10 «Укртелеком», які Олександр Петрович
очолював протягом 26 років. В останні три роки він – провідний інженер
електрозв’язку.
Завдяки його високій працездатності та наполегливості зміцнювалась
матеріально-технічна база вузлів зв’язку, розширювалася мережа відділень,
підвищувалась культура обслуговування населення. Кількість абонементів
Павлограду зросло з 5000 до 23500 номерів.
О. П. Переверзев створив чудовий колектив робітників зв’язку, який став
прикладом для усіх зв’язистів Дніпропетровської області, авторитет начальника
вузла зв’язку був високим.
За вагомий внесок у розвиток сфери зв’язку Дніпропетровської області та
України О. П. Переверзев був нагороджений медаллю «За доблесну працю», орденами «Знак
Поваги», «Трудового Червоного Знамені», «Жовтневої Революції».
Також був відзначений такими медалями, як «Ветеран праці», Почесного знаку
Міністерства зв’язку України, а у 1998 році – почесним званням «Заслужений
робітник сфери послуг України».
Уважним Олександр Петрович був і до проблем Павлограду та інших населених
пунктів регіону. Його знали як керівника, небайдужого до ветеранів війни і
праці, інвалідам-чорнобильцям та афганцям. За численни проханнями багатьох
організацій і жителів міста, колективу Центру зв’язку №10 рішенням сесії
Павлоградської міської ради від 09.09. 2003 р. Олександру Петровичу Переверзеву
було присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Томашпольський Давид Яковлевич
(1939)
Народився Давид Томашпольський у місті Кривий ріг 12 жовтня 1939 року. Матір виховувала його одна. Батько не повернувся з Великої Вітчизняної війни.
Після служби у Радянській Армії (1959-1962) він рзом з другом вирішив здавати екзамени у Дніпропетровський державний медичний інститут. Звідси бере початок справа всьго його життя – стояти на варті здоров’я людей. Псля закінчення інституту в 1968 році Давида Томашпольського скеровують у Томаковську районну санітарно-єпідеміологічну станцію. А з травня 1969 року він очолив Томаковську райРЕС. Потім його відправили працювати у Павлоград. З цього року починається новий період у роботі міської санітарно-епідеміологічної станції. На створення санітарно-епідеміологічної станції нового типу пішло 23 роки.
Давид Томашпольський є автором чотирьох наукових робіт, також за його співавторства видані методичні рекомендації «Оздоровлення умов праці під час будівництва вугільних шахт Західного Донбасу».
У 1983 році йому присвоєна найвища категорія лікаря-епідеміолога. У 1987 році – присвєна перша кваліфікаційна категорія у соціальній гігієні та організації санепідеміологічної служби.
У 1989 році Міністерством охорони здоров’я був нагороджений відзнакою «Відмінник охорони здоров’я».
У 1999 році йому присвоєно звання «Заслужений лікар України».
У співавторстві з колегами він впровадив 4 раціоналізаторських пропозиції. Крім того , у практику санітарно-гігієнічної лабораторії впроваджено більше 20 методик, бактеріологічної лабораторії – більше 25 методик.
Буде доречним згадати, що у 1999 році, за ініціативою Давида Томашпольського спочатку створений проект, а потім втілений в життя і побудований пам’ятник-меморіал євреям, загиблим від рук німецьких загарбнків на території концтабору у районі заводу «Ливмаш». Цей пам’ятник вважається унікальним за своїм дизайнерським задумом.
В умовах, коли медицина фінансувалася за залишковим принципом, Давид Яковлевич Томашпольський не тільки зберіг, але й суттєво зміцнив матеріально-технічну базу служби. Домігся комп’ютерізації усіх підрозділів, забезпечив лабораторії сучасним устаткуванням.
Давид Яковлевич мріє про те, що у третьому тисячолітті медицина досягне такого рівня, коли у будь-якому супермаркеті можна буде придбати будь-яку зношену частину організму.
Сьогодні Давид Яковлевич живе в обласному центрі, знаходиться на заслуженому відпочинку.
Рішенням сесії Павлоградської міської ради народних депутатів Давиду Яковлевичу Томашпольському було присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Рижанков Федор Клементьєвич
(1936)
Народився 5 жовтня 1936 року в Білорусії. У Павлограді з 1949 року, закінчив середню школу №9 у 1955 році.
Працювати почав у квітні 1968 року бригадиром комплексної бригади у Павлоградському будівельному керівництві №2 після закінчення Дніпропетровського технікуму. Протягом наступних 8-ми років і до січня 1977 відбувався поступовий ріст його професійної майстерності від майстра будівельного керівництва до старшого прораба будівництва.
З сіяня 1967 року протягом 10 років керував колективом будівельного керівництва, яке провадило інтенсивне будівництво громадських і промислових об’єктів.
Цей період часу характеризувався значним зростанням обсягів шахтного, промислового та житлового будівництва.
Енергійного, перспективного Федора Клементьєвича в 1978 році призначають головним інженером тресту «Павлоградпромжитлбуд», а шість років по тому – керівником тресту.
Були кардинально реконструйовані та устатковані за останнім словом часу Павлоградські заводи «Павлоградхіммаш», «Ливмаш», «Павлоградзалізобетон» та ін.
У всьому відчувалася зростаюча потужність будівельників та їх керівника з багаторічним досвідом – Федора Клементьєвича Рижанкова. Центр міста став виглядати по-новому з кінотеатром «Мир», рестораном «Гірник», будівлею держбанку та іншими сучасними будівлями і спорудами.
Не дивлячись на велику кількість доган, вимог, було отримано будівельниками такуж велику кількість почесних грамот та подяк за бездоганну доблесну працю. Рижанков Ф. К. був нагороджений Орденом «Знак пошани», медаллю «За доблесну працю», іншими відзнаками.
У наш час Федір Клементьєвич знаходиться заслуженому відпочинку.
Рішенням сесії Павлоградської міської радинародних депутатів від 15.09. 2004 року Федору Клементьєвичу Рижанкову було присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Шабельник Микола Михайлович
(1902-1973)
Народився 102 року. Рано почав працювати. У 1920 років пішов добровольцем до Червоної Армії. Молодий червоноармієць набував військового досвіду, зростав як професіонал, став кадровим командиром. У 1928 році вступив до комуністичної партії. В 1929 році у перших лавах був нагороджений орденом Червоного знамені. Його військовій кар’єрі завадила тяжка хвороба внаслідок контузії та численних поранень. У 1936 році Миколу Михайловича комісували з Червоної Армії і він повернувся у Павлоград інвалідом.
Але він не вважав себе таким і взяв на свої плечі обозомеханічний завод. В 1939 році був вибраний головою міськвиконкому. Купа справ, піклування про міську власність поглинули його повністю. На родину зовсім не лишилось часу. Він намагався допомогти усім, без винятку.
З 1964 року і до самої смерті Микола Михайлович був міським суддею. Він судив за законом і совістю. Тим і заслужив повагу до себе, бо прагнув виховувати та виправляти чужі долі.
Помер Микола Михайлович у 1973 році. Похований у Павлограді. Ще за життя, 25 жовтня 1967 року, рішенням міськкому партії та міськвиконкому Микола Михайлович був удостоєний звання «Почесний громадянин м. Павлограду».
Гончаренко
Олексій Йосипович
(1910
– 1968)
Народився у Павлограді 1910 року у родині робітників. Закінчив семирічну
школу. Працював у багатьох місцях, поки не був призначений на завод №55. Так з
1937 року почалась його робітнича біографія.
Працювати на такому заводі було дуже престижно. Тут він отримав професію
електрика – одну з найбільш привабливих для молодого чоловіка.
Олексій Йосипович був у числі новаторів виробництва, передовиків. На його
рахунку багато пропозицій щодо раціоналізації, він був членом заводського об’єднання
винахідників і раціоналізаторів. Завдяки своїй сумлінній праці неодноразово був
на заводській та міській дошці пошани, нагороджувався почесними грамотами.
Нагороджений медаллю «За трудову доблесть».
У 60-х роках на заводі ширився рух за звання ударників комуністичної праці.
Олексію Йосиповичу це звання було присвоєно одному з перших. За трудову
доблесть, за виключну порядність та
сумлінність його поважали у колективі, неодноразово вибирали головою цехового
профсоюзного комітету. Він до самої смерті лишався профсоюзним активістом.
Олексій Йосипович до своєї смерті працював на заводі, не дожив до
пенсійного віку. Помер 27 червня 1968
року після нетривалої хвороби, залишивши по собі добру пам’ять. Похований на
Успенському кладовищі в Павлограді.
Рішенням бюро міськкому КП України і виконкому депутатів робітників від 3
листопада 1967 року Олексію Йосиповичу Гончаренко присвоєно звання «Почесний
громадянин м. Павлограда».
Зайцев
Сергій Іванович
(1902
– 1973)
Народився у 1902 році. рано навчився складному та небезпечному ремеслу
сплавника лісу. А у 17 років вже на рівних з чоловіками валив ліс у великій
артелі.
Після служби в Червоній Армії, повернувся на лісокомбінат. Енергійний та
здібний він через деякий час був призначений директором ліспромгоспу. За
невеликий період часу йому вдалося зробити Тверський ліспромгосп найкращим у
Росії.
Досвідчений працівник Сергій Іванович у 1938 році був скерований на роботу
до Кергизської республіки.
Його досвід і знання знадобились і Україні, яка тільки-но була звільнена
від фашистських окупантів. У серпні 1944 року Сергій Іванович був призначений
першим секретарем Павлоградського міськкому партії. Саме на цьому етапі життя
Павлоград став для нього немов рідний. Саме він відкрив першу автошколу в місті
Павлограді на вулиці Полтавській. Вона там і зараз знаходиться.
У архівній справі Сергія Івановича зберігаються десятки грамот,
поздоровлень, партійних і державних привітань. Він занесений до книги пошани
нашого міста.
Помер у 1973 році. Похований на старому міському кладовищі.
Рішенням бюро міськкому КП України та виконкому міськради депутатів
робітників від 03. 12.67 року Сергію Івановичу Зайцеву присвоєно звання
«Почесний громадянин м. Павлограда».
Могильченко Марія Миколаївна
(1919-2006)
Народилася 30 березня 1919 року у Павлограді. Закінчила школу, у 1933 році вступила до Павлоградської фельдшерської школи, котру закінчила у 1936 році.
У червні 1936 була призначена на посаду фельдшера в Юр’ївську лікарню, де працювала до червня 1939 року. Потім, з червня до вересня 1939 року була на навчанні за спеціальністю у м. Дніпрі. З навчання була відкликана та мобілізована для проходження служби у Червоній Армії – у медсанбат №223 міста Запоріжжя на посаду військового фельдшера.
З 1940 року працювала у Павлоградській міській лікарні медичною сестрою.
23 червня 1943 року мобілізована у лави Червоної Армії. Велику Вітчизняну Війну пройшла з перших до останніх днів.
Марія Миколаївна служила старшою медичною сестрою у хірургічному польовому госпіталі.
М. Н. Могильченко брала участь у звільненні Запоріжжя. Перемога застала Марію Миколаївну під Берліном у Потсдамі. Вона разом з бойовими товаришами була біля Рейхстагу, на стінах якого вони лишили свої прізвища.
Бойовий шлях Марії Миколаївни Могильченко відзначений орденом «Червоної Зірки», медаллю «За бойові заслуги» та багатьма подяками від Верховного Головнокомандуючого.
31 жовтня 1945 року була звільнена у запас зі званням лейтинанта медичної служби.
З 25 січня 1946 року Марія Миколаївна працювала старшою медсестрою терапевтичного відділення 1-ї міської лікарні протягом 30 років. Загальний медичний стаж – 57 років.
Була гарним наставником для молоді, ділилась своїми знаннями з молодими медсестрами.
З 4 січня 1993 року Марія Миколаївна була на заслуженому відпочинку.
Померла 15 вересня 2006 року.
Рішенням Павлоградської міської ради народних депутатів від 12.03.98 року громадянці Марії Миколаївні Могильченко присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Жилін Зиновій Олександрович
(1913-1987)
Зиновій Олександрович народився 19 жовтня 1913 року.
Ще у школі вступив до комсомолу. Після школи пішов власним шляхом. Він був обраний секретарем комсомольської організації Маяк-Салінського району. Там і став комуністом. Його відправили працювати керівником оборонного об’єкту країни.
На цій роботі його спіткала Велика Вітчизняна війна. Через слабке здоров’я, на фронт Зиновій Олександрович не потрапив. Він займався евакуацією полігону до Чапаєвська Куйбишевської області.
У 1944 році Крим був звільнений від загарбників. Жилін разом зі своїм полігоном повернувся на колишнє місце. У 1947 році керівництво країни перевело авіаполігон у Павлоград. На Павлоградському полігоні випробовували артирелистські снаряди.
Тут Зиновію Олександровичу довелося займатися не тільки виробництвом, але й партійною роботою. Він декілька років працював парторгом полігону, який входив до складу ПМЗ.
Помер Зиновій Олександрович у 1987 році. У його родині збереглися численні нагороди, грамоти та медалі «За доблесну працю у Велику Вітчизняну Війну», усі юбілейні, у тому числі до 100-річчя від дня народження В. І. Леніна.
Рішенням Павлоградської міської ради народних депутатів від 14.10.70 р. Зиновію Олександровичу Жиліну присвоєно звання почесний громадянин м. Павлограда».
Бубнов Василь Іванович
(1933)
Народився 2 квітня 1933 року у с. Липівка Лосєвського району Воронежської області. Одразу після досягнення повноліття, почав працювати з технікою. Працював мотористом-трактористом торфопідприємства.
Звідси Василя відправили в армію у Червонознаменний Чорноморський флот. Після служби на флоті разом з іншими хлопцями за комсомольською путівкою поїхав на Донбас, на вугільне підприємство. Бубнов з готовністю влився у шахтарський колектив.
Через деякий час, він, разом з товаришами, вирішили переїхати до Західного Донбасу. Тут вони працювали прохідниками.
Керівник неодноразово відзначав у Василі велику любов до машин, до праці, до людей та організаторські здібності. І формувати нову бригаду доручили саме йому. Майже сорок років керував Бубнов дружнім колективом, який завоював та неодноразово підтверджував почесне звання бригади комуністичної праці, бригади відмінної якості робіт. Праця була тяжкою та вимагала високих розумових здібностей.
Колектив мав сувору виробничу дисципліну та творчий підхід до роботи.
Разом зі своєю бригадою, В, І. Бубнов приймав участь у будівництві усіх шахт Західного-Донбасу.
Майстер своєї справи, всебічно розвинена людина, яка повністю віддає себе служінню людям, Василь Іванович неодноразово обирався депутатом міської і обласної Ради, членом бюро міськкому Компартії і завжди з честю виконував покладені на нього обов’язки.
В. Бубнов, Заслужений шахтар, лауреат Державної премії, кавалер двох орденів Леніна, Жовтневої Революції, нагороджений усіма знаками «Шахтарської слави», золотою медаллю ВДНХ СРСР, занесений на Дошку пошани Мінвуглепрому СРСР.
На даний час проживає у Павлограді. Рішенням Павлоградської міської ради народних депутатів від 14.10.70 р. Василю Івановичу Бубнову присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Комісарова Марія Іванівна
(1903-1986)
Марія Іванівна народилась 21 січня 1903 року в селі Дюркюлі Бірського повіту Уфімської губернії у родині робітників.
Закінчивши початкову земську школу, Марія спробувала вступити у гімназію, але за соціальними міркуваннями не була зарахована. Туди вона вступила лише з третьої спроби, закінчивши училище і здавши екстерном екзамени до п’ятого класу. А в 1919 році закінчила її, склавши екстерном екзамени за повний курс. У той час гімназія була вже перетворена у «Трудову Радянську школу».
В тому ж році розпочалася трудова педагогічна діяльність Марії Іванівни.
Вона добровільно поїхала працювати завідуючою школи до села Верхній Люк Іжевського повіту. Тут їй вдалося відновити зруйновану школу і відкрити дитячий садок. Крім того, вона керувала хором і драматичним гуртком. Було Марії тоді лише 16 років.
Вона була відповідальним секретарем працівників освіти та головою управління губернського, а потім і краєвого Будинка працівників освіти у м. Нижній Новгород. Вона розуміла, що у той час людям була необхідна освіта та культура.
У 1933 році Марія Іванівна закінчила історично-економічний факультет Горьківського педагогічного інституту і була залишена в інституті в якості старшого викладача і директора працфаку. Потім працювала директором школи і зав. гороно в м. Дзержинську Горьковської області, куди переїхала разом з родиною у зв’язку з переведенням чоловіка.
А в 1944 році Марія Іванівна разом з родиною переїхала до Павлограда. Сюди перевели чоловіка.
У 1959 році Марія Іванівна вийшла на пенсію, але продовжувала працювати, тільки без оплати праці – на благо громадськості. З 19959 року вона позаштатний голова відділу культури газети «Павлоградська правда».
З 1961 року Марія Іванівна - громадський директор і голова громадської ради Павлоградського Народного історико-революційного музея ім. ХХІІ з’їзду КПРС.
23 лютого 1962 року музей був відкритий для відвідувачів і дуже скоро досвід його роботи став розповсюджуватися спочатку по Україні, а потім і по всій країні.
У 1965 році міністр культури РССР Фурцева вручила Марії Іванівні срібну медаль ВДНГ «За відмінне керування музеєм на благо громадськості».
У 1974 році за самовіддану творчу працю музей нагороджений Почесною Грамотою Президіуму Верховної ради УРСР.
В 1976 році музей став державним, а Марія Іванівна продовжила там працювати.
Вона мала нагороди, але головною своєю нагородою вважала звання Почесного громадянина міста Павлограда.
Минуло багато років відтоді, як 22 листопада 1985 року пішла з життя Марія Іванівна Комісарова, але павлоградці пам’ятають її й досі.
Рішенням Павлоградського бюро міськкому КП України і виконкому міськради депутатів трудівників від 04.11.77 р. Марії Іванівні Комісаровій присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Яценко Григорій Кіндратійович
(1908-1984)
Народився Григорій у звичайній родині робітників, яка жила на окраїні павлоградщини. Його батько – природжений ремісник – рано привчив сина до праці, навчив усьому, що знав сам, а потім привів кмітливого хлопця до будівельної бригади.
Григорій добре знав теслярську справу, був здібним кам’янщиком та візничим на будівництві великої дороги, зараз вулиця Дніпровська. Перед війною влаштувався на хлібзавод.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Григорій Кіндратійович Яценко був введений у склад підпілля. Йому була доручена організація і керівництво диверсійною роботою на підприємствах міста в умовах фашистської окупації.
Диверсійні групи працювали майже на всіх підприємствах, які працювали на німців.
Перед вступом у місто частин Червоної Армії 17 лютого 1943 року підпільники підірвали ті об’єкти, котрі могли бути використані ворогом проти повстанців. Місто звільнили, але війна все одно тривала.
Григорій Кіндратійович працював на адміністративно-господарських посадах – швейна фабрика, взуттєвий цех міськпобуткомбінату. Він працював там, куди його направляла партія. Такий був час. Місто і люди потребували його допомоги.
За активну участь у роботі підпільного міськкому партії у роки фашистської окупації м. Павлограда Г. К. Яценко нагороджений орденом Вітчизняної Війни І ступеня, Жовтневої революції, медаллю «Партизан Вітчизняної війни» І ступеня. Занесений до Почесної Книги Павлограда.
Рішенням бюро міськкому КП України і міськвиконкому від 4 листопада 1977 р. присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Помер Григорій Кіндратійович у 1984 році і похований на міськкому кладовищі у Павлограді, залишивши по собі добру пам’ять земляків.
Аніканов Олексій Тимофійович
(1904-1983)
Народився у 1904 році у с. Миколаєвське Лозово-Олександрівського району Луганської області. На шахту Центрального Донбасу він прийшов ще у 1929 році. Олексій був новатором у гірничій справі і неодноразово переконував представників органів нагляду провести випробування та експерименти. Пошуки виправдали надії новатора, але продовжити роботу йому завадила війна. Коли ворог наблизився до рідного міста, Олексій добровільно пішов до армії. Воював у складі 4-го Українського і 2 -го Білоруського фронтів. Був поранений.
Повернувшись після війни до мирної праці, Олексій Тимофійович, разом зі своїм колективом, продовжує пошук прогресивних методів прохідки, і вдосконалює їх.
У 1975 році вже Героєм Соціалістичної Праці був командирований на новозбудовану шахту "Терновська" №1.
Внесок цієї людини у розвиток шахтного будівництва і вугледобувної промисловості Придніпров'я вимірюється некілометрами підготовлених гірничих відпрацювань, а вихованням молодих спеціалістів - майстрів швидкісної прохідки, які змусили говорити про себе за межами Західного Донбасу.
У 1966 році, за станом здоров'я, Олексій Тимофійович пішов на заслужений відпочинок, але, ще протягом двох десятиліть до власної смерті у 1983 році, не зрадив своїй активній життєвій позиції.
Його неодноразово вибирали членом бюро міськкому партії, він завжди був бажаним гостем в учнів, студентів та в учбових пунктах.
Помер у 1983 році. Похований у Павлограді.
Рішенням бюро міськкому КП України та виконкому міськради депутатів від 04.11.77 р. Олексію Тимофійовичу Аніканову присвоєно звання "Почесний громадянин м. Павлограда".
Алейніков Микола Григорович
(1937 – 2004)
Народився в селі Олександрівського району Ставропольського краю. Після закінчення середньої школи у 1956 році був призваний до армії. Зі своєю майбутньою професією визначився лише у 1962 році, вирішивши спробувати свої сили у шахтобудівництві. Основи будівництва підземних магістралей вивчав у Донецькому краї.
У 1968 році переїхав до Західного Донбасу. У 1970 році йому доручили керувати бригадою прохідників.
Його колектив працював на будівництві шахт «Самарська», «Дніпровська», ім. Героїв космосу, «Західно-Донбаська» та ім. Сташкова.
Свій організаційний та професійний талант Микола Алейніков найбільш яскраво продемонстрував під час будівництва шахти ім. Сташкова.
Його колектив завоював звання лідера у своїй галузі.
Десять кілометрів з 27 підготовлених ґрунтових магістралей високої якості було пройдено бригадою Миколи Григоровича.
У 1975 році М. Г. Алейніков нагороджений Почесною грамотою президіуму Верховної Ради Українського СРР, у 1977 році - орденом Трудового Червоного Знамені. За особливо видатні успіхи у будівництві шахт нового вугільного басейну Миколі Григоровичу присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці Союзу СРР.
Рішенням виконкому Павлоградської міської Ради народних депутатів від 18.09.87 р. Миколі Григоровичу Алейнікову присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Помер у серпні 2004 року.
Бабута Микола Федорович
(1923-1997)
Микола народився 2 грудня 1923 року. Батько Федір Мінович, не життя був ковалем, а мати, Мотрона Лаврентіївна, стижницею на масляному заводі.
Після закінчення семирічної школи пішов працювати на завод №55. Швидко оволодів професіями токаря та фрезерувальника.
Разом з сестрою Марією, котрій ледве виповнилося 16 років, Микола пішов у лави захисників Вітчизни.
Він мав чотри тяжких поранень. У серпні 1944 року підірвався на протитанковій міні під час Яссо-Кишиневської операції. Останні поранення були найстрашнішими. Вирок лікарів – інвалід у 20 років. Миколаю Федоровичу довелося боротись із самим собою, терпіти біль, щоб знову нормально жити.
Після демобілізації, екстерном закінчив десять класів, одружився.
Був направлений керівником до тресту «Павлоградвугілля».
Приймав участь у ліквідації наслідків повіні 1964 року. Через що отримав Почесну грамоту Президіуму Верховної Ради УРСР за мужність та відвагу, і записаний у книгу пошани міста.
У 1987 році міський комітет Компартії України створив спеціальну комісію для дослідження історії підпілля. Його очолив Микола Федорович Бабута. Він працював там як вчений.
Микола Федорович працював до останніх днів свого життя. Він вже не міг ні писати, ні розмовляти.
Рішенням Павлоградської міської ради народних депутатів від 12.03.98 р. Миколаю Федоровичу Бабуті присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Мохначов Олексій Григорович
(1918-2002)
Народився 4 квітня 1918 року в селі Кермісі Шацького району Рязанської області у селянській родині. Рано лишився сиротою. Старша сестра Нюра замінила йому і молодшій сестрі Вірі батьків. Взимку ходив до школи, а влітку пас корів, вівці, свиней, працював на власному клаптику землі.
У 1934 році став студентом Ногінського механічного технікуму, вступив до комсомолу. Майже рік працював за спеціальністю на Велюковському механічному заводі.
У 1939 році був призваний до Червоної Армії. У червні 1941 року був комісований через хворобу, повернувся на свій завод. Вже у грудні 1941 року Олексій був обраний секретарем заводського комітету комсомолу. У 1944 році Куйбишевський міськком відправив його на роботу до Павлограду секретарем міськкому комсомолу.
Потім, Олексія Григоровича, уже досвідченого керівника, відправили секретарем комітету комсомолу на будівництво автозаводу, зараз ПО «Південне».
У 1953 році побудували завод «Ливмаш», його очолив Мохначов Олексій Григорович.
У 1961 році Олексій Григорович був обраний секретарем міськкому партії. Саме на цей час припало промислове освоєння вугільних багатств Західного Донбасу.
У грудні 1963 року Мохначов О. Г. приймав участь у роботі Пленума ЦК КПРС по великій хімії, потім був делегатом 23 з’їзду КПРС і 24 з’їзду Компартії України.
На долю Олексія Григоровича випало багато драматичних подій, які він переніс з біллю та гіркотою. У 1973 році за рядом причин він залишив пост секретаря міськкому партії та перейшов на господарську роботу до виробничого об’єднання «павлоградвугілля». Займався кадрами керівного складу вугільників Західного Донбасу. На цій посаді він залишався до виходу на пенсію.
Після важкої та тривалої хвороби О. Г. Мохначов помер 30 травня 2002 року .
Рішенням липневої сесії міськради від 15.07.99 р. Олексію Григоровичу Мохначову присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Федоренко Дмитро Тимофійович
(1933)
Народився Дмитро Тимофійович 5 вересня 1933 р. у м. Марганці. Він народився дев’ятнадцятим, а всього у сім’ї була 21 дитина.
Федоренко пройшов шлях вихователя дитячого будинку, закінчив Харьківський державний університет ім. М. Горького – філологічний факультет (1955-1961 рр.).
Після цього був період становлення педагога, психолога, фольклориста, дослідника Великої Вітчизняної війни, письменника, трибуна, вченого.
Він створив перший у Радянському Союзі музей комсомольської слави при міськкомі комсомолу, літературний музей рідного краю при СШРМ №3, в якому були розділи про С. Н. Сергієві-Ценського, І, П. Клименко, Джека Аптаузена, народну оповідачку Анну Філіповну Перевязко, було зібрано більш ніж 1000 книг-реліквій.
Був фактичним творцем залу Великої Вітчизняної війни у міському історичному музеї.
Будучи директором вечірньої школи робітничої молоді №3, він вперше у Радянському Союзі створив кабінетну систему навчання з використанням технічних засобів.
Особлива сторона його життя – людські долі. Усі, кого він навчав, ставали його вихованцями. Квартира №14 по вул. Тельмана, 1 була відкрита в будь-який час.
Своє щастя Дмитро Федоренко зустрів у Павлограді: Антоніна Василівна стала його жінкою. У нашому місті народились два його сини. Усе, що він робив, було б неможливим без розуміння і підтримки дружини.
Вперше в 60-ті роки у Павлограді була створена літературна студія ім. Миколи Шутя, який дев’ять років керував Микола Федоренко. Одним із видатних витворів була Ганна Світлична.
У 1995 році у видавництві «Держполітвидав» м. Москви вийшла у світ книга «Нескорений Павлоград», автором якої був Федоренко Д. Т.
У 70-ті роки Федоренко працює над дисертацією і захищає її. Рішенням НІІ педагогіки УРСР Федоренко Дмитру Тимофієвічу присуджена вчена ступінь кандидата педадогічних наук. Вперше у Павлограді з’явився свій кандидат педадогічних наук.
Автор більш ніж 330 наукових робіт, більше 290 посібників для вчителів з теоріїї та практики педагогічного процесу, більше 1000 публіцистичних статей на історичні, фольклорні, етнографічні, педагогічні та виховні теми у вітчизняних і закордонних виданнях.
У рішенні липневої сесії Павлоградської міської Ради народних депутатів від 15.07.1999 р. сказано:
«Віддаючи належне педагогічним і літературним досягненням, громадянській активності Дмитра Федоренко, і беручи до уваги світове значення його робіт, Павлоградська міська Рада вирішила: присвоїти звання «Почесний громадянин міста Павлограда» Дмитру Тимофієвічу Федоренко.
Уражений тяжким інсультом, Дмитро Тимофійовіч повернувся у наш світ. Ще прикований до ліжка, написав 496 сторінок нової книги «Нескорені павлоградці».
За цю книгу Д. Т. Федоренко був нагороджений Президентом України Л. Кучмою медаллю «Захиснику Вітчизни» 14 жовтня 1999 року.
Кириленко Іван Григорович
(1956)
Нарордився 2 жовтня 1956 року у селі Берестове Бердянського району Запоріжської області.
Трудову біографію починав механізатором-комбайнером у колхозі ім. Шевченка Бердянського району. У 1978 році з відзнакою закінчив Дніпропетровський сільськогосподарський інститут. Працював керівником середньої ланки в колхозі. З 1977 по 1985 рр. – на комсомольській роботі, спочатку на районному, а з липня 1981 – на обласному рівні. У 1985 році обраний головою колхозу ім. Петровського Солонянського району. З липня 1987 по вересень 1991 працював першим секретарем Магдалинівського райкому партії та обкому партії, де очолив галузь сільського господарства та харчової промисловості. З березня 1992 – секретар обласної державної адміністрації. У липні 1994 обраний замісником голови Дніпропетровської обласної ради народних депутатів, а в липні 1995 розпорядженням Президента України призначений першим замісником голови обласної державної адміністрації. Депутат обласної Ради народних депутатів.
Саме з цього часу і на цій посаді І. Г. Кириленко став ретельно займатися Павлоградом. Місто тоді знаходилося у критичній ситуації: підтоплення грунтовими водами, недосконалість каналізаційних очисних споруд, загроза відсутності тепла і води у лікарнях, школах, дитячих садках та житлових будинках. Майже пів року Іван Григорович неперервно контролював усі необхідні роботи щодо поліпшення благоустрою міста.
У ті дні йому доводилося «вибивати» зарплатню для робітників заводів «Хіммаш» і «Палмаш». Доводилося займатися й шахтарськими колективами.
Підтримував Іван Григорович і міську Раду ветеранів, міський Червоний Хрест. Через ці організації допомагав обездоленим. Багато уваги приділяв школам.
Рішенням ІХ сесії ХХІІІ скликання Павлоградської міської ради народних депутатів від 02.03.2000 р. присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда» народному депутату України Івану Григоровичу Кириленко за значну системну матеріальну допомогу (фінансову, медичну, благодійну) обездоленій категорії населення міста.
Приходько Іван Миколайович
(1935)
Народився 15 серпня 1935 року в селі Буро-Рубанівка Охтирського району Сумської області у великій селянській родині, де було восьмеро дітей.
Після закінчення сільської семирічної школи вступив до Харківського машинобудівного технікуму. Успішно захистив у 1956 році диплом за спеціальністю техніка-механіка і був направлений до Свєєвського насосного заводу на Сумщині, пройшов усі ступені професійного росту від техніка-технолога до головного інженера заводу.
У 1971 році рішенням міністра хімічного та нафтового машинобудування Союзу РСР був направлений до міста Павлограда директором заводу «Павлоградхіммаш» під час його реконструкції та інтенсивного розвитку.
З перших же днів роботи на заводі Іван Миколайович проявив незвичайні здібності, згуртувавши навколо себе зростаючий та набираючий сили колектив.
Заслуги цього колективу неодноразово відзначались дипломами і Червоними Знаменами, а їх керівник був нагороджений орденом Трудового Червоного Знамені, «Знак Пошани» та іншими державними відзнаками.
У 1981 році Івана Миколайовича направили до Академії народного господарства у Москві на скорочені курси навчання без відриву від виробництва.
Після закінчення Академії І. М. Приходько призначили головою Павлоградського міськвиконкому.
Приходько оголошує будівництво пологового будинку, кінотеатру «Мир», «Жовтень» та багатьох інших подібних об’єктів.
Було побудовано 14 дитсадків, 4 школи, 15 магазинів, 4 котельних, молочна кухня у Павлограді, СПТУ в Тернівці, 5 піонерських таборів. Також була збудована найбільша овочева база.
Тернівка, завдяки газопроводу протяжністю у 24,5 км, отримала з Варварівки побутовий газ.
Перелік добрих справ можна продовжувати безкінечно. Але, це лише свідчить про титанічні зусилля павлоградців та Івана Миколайовича Приходько, направлених на зростання і розвиток рідного краю.
Завдяки чітко розробленому плану та добре відпрацьованому виконанню усіх заходів, Павлограду вдалося уникнути тяжких наслідків повіні 1985 року.
У листопаді 1988 року Приходько І. М. подав у відставку.
Рішенням 13 сесії Павлоградської міської ради народних депутатів від 12.09. 200 р. Івану Миколайовичу Приходько присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Подобєдов Євгеній Васильович
(1938)
Народився 12 червня 1938 року у місті Павлоград в родині вчителів. Середню школу закінчив з медаллю і поза конкурсом був зарахований до Харківського автомобільно-дорожнього інституту, де успішно захистив диплом інженера шляхів сполучення.
Трудову діяльність почав на будівництві дорожньо-будівельного управління №5 тресту «Павлоградшахтбуд» на початку його становлення, пройшов шлях професійного зростання до начальника дорожньо-будівельного управління.
Приймав участь у будівництві під’ їзних і магістральних доріг до усіх шахт, промислових об’єктів соціально-побутового значення всього вугільного Придніпров’я і міст Західного Донбасу – Павлограда, Тернівки, Першотравенська.
Коли він був керівником дорожньо-будівельного управління №5 комбінату «Дніпрошахтбуд» був здійснений благоустрій мікрорайону імені 18 років жовтня, а також ПЗТО, «Павлоградхіммаш», «Палмаш», Синельниківського ресурсного заводу, Просянівського каолінового комбінату та інших великих промислових об’єктів регіону.
За активної участі Подобєдова розроблений та впроваджений Генеральний план реконструкції центру міста Павлограда. В результаті чого був побудований центральний універмаг, кінотеатр «Мир», будівля міськвиконкому, райадміністрації, комплексів центральної міської лікарні, пологового будинку і багато інших, посівших почесне місце в архітектурі міста.
Багато зусиль та енергії було направлено ним на вирішення питань, щодо переходу на нову серію житла, покращеного планування.
Під керівництвом Подобєдова у складних умовах відселення були побудовані школи №1 і №9, через що він був удостоєний звання «Відмінник народної освіти».
Під його керівництвом робітники дорожньо-будівельного управління прийняли участь у проведенні великого обсягу робіт на курорті «Солоний лиман».
За організаторські здібності, високі ділові якості Подобєдов Є. В. був нагороджений державними нагородами.
Він депутат Павлоградської міської ради декількох скликань, очолював комісію виконкому з архітектури та будівництва.
Рішенням сесії Павлоградської міської ради народних депутатів від 12.09.200 р. Євгенію Васильовичу Подобєдову присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Терешкін Дмитро Олексійович
(1918 – 1992)
Народився 26 листопада 1918 року у селі Дуровка Томалиновського району Пензенської області.
Трудову діяльність розпочав у травні 1941 року техніком-гідрогеологом Московського геологорозвідувального управління. З січня 1942 до грудня 1945 року приймав безпосередню участь у бойових діях проти фашистських загарбників.
Три роки після війни до 1948 року працював гідрогеологом та старшим гідрогеологом у Кожтській геологорозвідувальній партії.
До Павлограду, у вугільне Придніпров’я, Дмитро Олексійович прибув весною 1952 року після закінчення Вищих інженерних курсів Свердловського гірничого інституту, маючи за своїми плечами знання гідрогеологічних і геологорозвідувальних робіт.
Через сім років наполегливої праці Терешкіна-новатора і всього колективу геологів Павлоградська геологорозвідувальна станція зайняла провідне місце в республіці та Союзі.
У 1954 році за великі успіхи у розвитку мінерально-сировинної бази та виробничих показниках Дмитро Олексійович був удостоєний державної нагороди – ордену Леніна.
Дмитро Олексійович був наділений нескінченним запасом енергії творця і новатора, користувався заслуженим авторитетом у власному колективі, а також у вищих господарських і партійних органах.
Він автор та співавтор 29 геологічних і гідрогеологічних звітів по результатах розвідки родовищ корисних копалин, по раціональних методах прохідки стовбурів і гірничих видобутків, а також про використання джерел водопостачання. На його рахунку багато пропозицій щодо вдосконалення та покращення умов праці, підвищення якості робіт і зниження їх вартості.
Про це свідчить успішне освоєння проектної потужності вугільними підприємствами Західного Донбасу, десятки мільйонів тон енергетичної сировини.
Трагічно загинув в автомобільній катастрофі 10 вересня 1992 року. Похований у Павлограді.
Рішенням сесії Павлоградської міської ради від 04.09.2004 р. Дмитру Олексійовичу Терешкіну присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда».
Журавльов Андрій Васильович
(1914-2001)
В родині бригадира рибалок 20 вересня 1914 року народився Андрій Журавльов.
У шкільні роки зміцнила його любов до природи і бажання малювати.
Після армії вступив до Дніпропетровського технікуму фізичної культури. Будучи студентом, працював у театрі ім. Шевченко під керівництвом художника Корольова. Водночас, навчався в студії образотворчого мистецтва Палацу культури Ільїча.
У 1938 року повернувся в рідне місто. Працював викладачем фізкультури в школі №2, керував студією образотворчого мистецтва в будинку піонерів. В цей же час оформлював вистави у клубі «Хімік», у клубі Кірова. Займався живописом. На його полотнах міські пейзажі й пейзажі передмістя.
В 1938 році у клубі Кірова організована перша виставка художника Андрія Журавльова. Усі творчі плани перервала війна. Повернувшись з фронту, Андрій Васильович ніколи не малював картин на військову тематику.
Після війни Андрій Васильович працював у Павлоградському музикально-драматичному театрі, водночас закінчив курси режисерів у Москві. В музичному театрі оформлював спектаклі.
В цей час працював тренером футбольної команди спортивного об’єднання «Хімік».
Десять років – незмінний воротар цієї команди. Потім – футбольний суддя республіканської категорії, керував футбольною федерацією.
Народним театром Андрій Васильович керував більше 10 років. Де б він не працював, які посади б не займав, Андрій Васильович душею завжди лишався художником. З 1951 по 1992 рік працював у художній майстерні. У 1954 році Андрій Васильович закінчив відділення малювання та живопису при Московському народному університеті.
Починаючи з 1967 року, в місті організовувалися персональні виставки художника.
У 70-х роках обласне телебачення підготувало телепередачу про творчу родину Журавльових.
Залишив пам’ять Андрій Васильович і для православних вірян міста. У 1980-1982 рр. під керівництвом і з благословення настоятеля храму Успення Божої Матері Олександра Сведяновича розписав храм на Біблійські теми. Приймав учать і в реставрації Собору Спаса Нерукотворного (церков Голубицького).
У 1987 року була організована велика виставка – 148 картин і портретів у двох залах театру імені Захави.
Остання велика виставка Андрія Васильовича пройшла в смт Юр’ївка у 1992 році.
Помер Андрій Васильович 12 квітня 2001 року, похований на кладовищі по вул. Шутя.
Рішенням сесії Павлоградської міської ради від 09.09.2003 р. Андрію Васильовичу Журавльову присвоєно звання «Почесний громадянин м. Павлограда» (посмертно).
Немає коментарів:
Дописати коментар