Таємні світи Едгара Аллана По

Едгар Аллан По — американський письменник, поет, есеїст, драматург, літературний редактор і критик, один із провідних представників американського романтизму.

Найвідоміший своїми макабричними (в стилі жахів) і містичними оповіданнями.

Едгар По був одним із перших американських професіоналів короткого оповідання (новели) і засновником детективу. 

Народився 19 січня 1809 року в Бостоні в сім’ї бродячих акторів. Батьки померли, коли йому було всього два роки. Його усиновив заможний купець Джон Аллан. Дитинство Едгара пройшло в обстановці досить багатій. У шість років його віддали на навчання до Лондонського пансіону. Хлопець добре засвоював знання з усіх дисциплін, але найбільше любив уроки англійської мови та літератури.

Потім він вступив до коледжу в США у Ричмонді, а закінчувати освіту Едгара відправили в Вірджинський університет.

З 17 років Едгар почав мандрівне життя. У Бостоні під псевдонімом він надрукував збірку віршів, потім вирішив піти  в армію. У 1827 році Едгар По підписав контракт на 5 років на військову службу, ставши рядовим армії США. У тому ж році, ще перед початком служби, Едгар По надрукував першу поетичну збірку «Тамерлан» тиражем всього в 50 екземплярів. Він підписався псевдонімом Бостонець.

У 1829 році він, дізнавшись про важку хворобу матері, вирішив скористатися нагодою і достроково демобілізувався.

Після повернення йому довелося важко працювати в різних періодичних виданнях, щоб якось протриматися на плаву. Вірші спочатку не приносили особливого успіху, а ось новела «Рукопис, знайдений у пляшці» відразу ж з’явилася на перших сторінках журналів.

Незабаром він переїхав до Філадельфії і вступив редактором в один журнал. Здавалося, життя налагоджувалося. Там він в двох томах випустив свою прозу – «Гротески і арабески». Справжній успіх і популярність прийшли до письменника з поемою «Ворон» (1845). Його відразу ж запросили до престижного журналу, але цей успіх тривав недовго. Журнал швидко збанкрутував, а в 1847 році його дружина померла.

Останні роки життя Едгара По, 1847-1849, були роками метань, напівбожевілля, успіхів, падінь і постійних наклепів. Незважаючи на це, він продовжував писати.

7 жовтня 1849 року він помер.

Найвідоміші твори Едгара По:

• Золотий жук (1843)

• Чорний кіт (1843)

• «Серце виказало» (1843)
• «Людина натовпу» (1840)
• Вбивства на вулиці Морг (1841)

• Падіння дому Ашерів (1839)
• Вірші: Ворон (1845) та Ельдорадо (1849)

 

Алан Александер Мілн - батько Вінні-Пуха

Алан Александр Мілн (18 січня 1882 — 31 січня 1956) — англійський дитячий письменник, творець Вінні-Пуха.

В його книгах віршів «Коли ми були дуже юні» (1924) і «Тепер нам уже шість» (1927) вперше з'явився образ Крістофера Робіна, хлопчика, прототипом якого став син Мілна. Його прозові книжки «Вінні-Пух» (1926) і «Дім на Пуховому узліссі» (1928) розповідають про пригоди плюшевого ведмедика Вінні-Пуха, іграшки Крістофера Робіна.

У 1892—1904 здобув освіту у Вестмінстер-скул та Триніті-коледжі Кембріджського університету. В 1906—1914 рр. був помічником видавця журналу «Панч». Під час служби в армії, коли йшла Перша світова війна, почав писати п'єси. Після поранення у Франції 1919 р. демобілізувався і цілком присвятив себе літературі.

Й у 1913 році бере шлюб із Дороті Дафні де Селінкур, хрещеницею Оуена Сімена, редактора журналу «Панч».

21 серпня 1920 року з'явився на світ син Крістофер Робін. Сценічний успіх п'єси «Містер Пім прийшов». 1921 року виходить друком детектив «Таємниця червоного будинку», 1929 року — збірка віршів для дітей «Коли ми були маленькими».

У 1927 році родина купує Кочфордську ферму та ліс в Англії; 12 грудня — перша публікація глави з «Вінні-Пуха» — у лондонській газеті «Івнінґ Ньюз»; 24 грудня — різдвяна прем'єра глави з «Вінні-Пуха» на радіо «Бі-Бі-Сі». У жовтні 1926 року виходить друком «Вінні-Пух та всі-всі-всі».

У 1931 році з'являється у продажу роман «Двоє», у 1939 році виходить друком «Вибране» з автобіографією «Тепер уже надто пізно».

У 1952 році Мілн переносить інсульт та операцію на мозку; отримує інвалідність і переїжджає до родинного будинку в графстві Іст-Сасекс, Англія.

31 січня 1956 року не стало Алана Александера Мілна.

Крістофер Робін Мілн помер уві сні 20 квітня 1996 року.

 Вперше видано перший том роману "Дон Кіхот" М. Сервантеса

«Дон Кіхот» ─ найвпливовіший літературний твір Іспанської Золотої Доби і вважається одним з багатьох найкращих романів взагалі.

Головний герой, Алонсо Кіхано ─ незаможний дворянин, що прочитав багато лицарських романів. Ці романи так ввійшли в його фантазію, що Кіхано став переконаний, нібито він мандрівний лицар. Разом із простим селянином, «зброєносцем» Санчо Пансою, самозваний Дон Кіхот Ламанчський вирушив на пошуки пригод. Дон Кіхот вибрав об'єктом своєї любові Дульсінеї Тобоської — так мандрівний лицар нарік дівчину із сусідньої ферми. «Дульсінея» абсолютно не підозрює про Кіхотові почуття до неї, і практично ні разу не з'являється в романі.

Роман має епізодичну структуру. Хоча він і жартівливого характеру, друга частина ─ серйозний філософський роздум на тему обману. 

Письменник застосовував гру подібних слів, що ще збільшувало комічність «Дона Кіхота».

Світ простих людей, від пастухів до власників таверн, що фігурують в «Доні Кіхоті» був новаторським для тих часів. Персонаж Дона Кіхота став дуже відомим у світі, а слово «донкіхотський» перейняли багато мов. Фраза «боротьба з вітряками», що стосується одного з епізодів, стала синонімом марності зусиль. І через свій величезний вплив роман допоміг формуванню сучасної іспанської мови.

Роман складається з двох частин, публікація яких розділена десятиліттям. Частина перша була надрукована 17 січня 1605 року, Частина друга — в 1615 році, уже після того як перша частина була неодноразово перевидана в Європі й здобула велику популярність. У другій частині автор глибше розкриває характер свого персонажа, вона менше зосереджена на дії, а більше на роздумах та діалогах.

 «Тепла історія зимовим днем»

(голосні читання)  

Зима-це пора, коли оживає казка! 

Тепла казка по родину кротів та їх тринадцять кротенят, про дружбу та взаємодопомогу, про турботу та домашній затишок, а також про те, хто насправді робить сніг… Бібліотекар пропонувала наймолодшим читачам цікаві уривки із книги Мар’яни та Тараса  Прохасько «Хто зробить сніг» Після прочитаного діти висловлювали свої думки і ділилися враженнями.

Перший примірник "Львівської газети" (Gazette de Leopol)

Gazette de Leopol (укр. «Львівська газета») — перше відоме періодичне видання на території України. Виходила у Львові французькою мовою впродовж 1776 року.

Газета була тижневиком, і хоча виходила не завжди регулярно, за рік з'явилося 52 числа. Зберігся лише перший річник газети, з чого припускають, що вона виходила не більше року. Нині фотокопії примірників газети зберігають у Відділі рукописних, стародрукованих та рідкісних книг Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. І. Франка.

Перше число вийшло у світ 15 січня 1776 року, а останнє — 19 грудня того ж року. Відомий польський бібліограф Кароль Естрайхер у своїй фундаментальній бібліографії вказує на те, що газета виходила лише один рік. Проте дослідник польської літератури Владислав Завадський, а за ним і низка інших істориків-сучасників стверджували, що видання тривало 11 років, що, вочевидь, не відповідає дійсності. Газету видавали в друкарні Антона Піллера. Про її видавця і власника відомо мало, його прізвище було шевальє Оссуді, ймовірно, він походив із львівського шляхетського гуртка, який ще 1774 року звертався до центрального австрійського уряду за дозволом видавати газету. Симон Наріжний відзначає, що ця газета «була подібна до старіших від неї «Gazette de Varsovie» (з 1758) і «Gazette de Vienne» (з 1759)».

Завдання

Перше число починалося відразу інформаційним повідомленням і не містило програми видання чи звернення до читачів. Але в додатку до першого числа газети, що мав назву Les Annonces publiques de la Ville de Leopol et de ses environs (Прилюдні оголошення з міста Львова та його околиць), на самому початку було надруковано виклад завдань видання та запрошення до співпраці в ньому зацікавлених осіб. Зокрема було запропоновано подавати інформацію та оголошення, які можуть бути цікавими або корисними іншим громадянам (нові винаходи, продаж/купівля майна, пошук роботи, оголошення про заплановані події). У зверненні до вельмож містилася пропозиція інформувати публіку через газету про всі незвичайні події, що відбуваються в їхніх родинах.

Зміст

«Gazette de Leopol» головно інформувала своїх читачів про політичні новини в країнах Європи. Повідомлення з приватного життя траплялися рідко. Число повідомлень у кожному номері газети залежно від обсягу новин могло коливатися від двох до десяти. Своїм обсягом вони відповідають телеграмам і хронікерським новинам у теперішніх газетах. Географія повідомлень охоплювала весь тодішній культурний світ. Найімовірніше джерело походження повідомлень — передруки з тогочасних французьких або переклади з німецьких газет.

Повідомлень зі Львова налічується 12. Зокрема це опис Львівських контрактів (ярмарку) того часу (число 5), описи різноманітних святкових подій, як, наприклад, іменин цісаря Йосифа II (число 13 від 28 березня) чи коронації образу Матері Божої у львівській катедрі (додаток до числа 20 від 16 травня).

Свято Маланки, або Щедрий вечір

13 січня українці традиційно святкують Щедрий вечір — переддень Старого Нового року, який у народі ще називають святом Маланки. Попри те, що сьогодні воно вважається як народним, так і частково церковним святом, своїми коріннями воно сягає ще дохристиянських часів. На відміну від сучасного Нового року святкування Маланки та дня Василя славиться своїми народними обрядами, повір’ями та багатою історією.

Так історично склалося, що Новий рік в Україні відзначають двічі: у ніч з 31 грудня на 1 січня за новим обрядом та з 13-го на 14 січня — за старим. Річ у тім, що український новорічно-різдвяний цикл свят складений за двома системами літочислення — григоріанським календарем, за яким ми живемо сьогодні, та старим юліанським календарем, який відстає на 13 днів. Попри те, що Україна перейшла на григоріанський календар ще у 1918 році, звичаї та традиції старого обряду нікуди не зникли, частково завдяки православній церкві, яка досі користується юліанською системою.

Якщо сучасний Новий рік у більшості українців асоціюється з новорічною ялинкою, гучними феєрверками та салатом олів’є, то Старий Новий рік сприймається як народно-церковне свято з народними звичаями, побутовими обрядами та багатим фольклором.

Напередодні Старого Нового року, тобто 13 січня, в Україні традиційно відзначають Щедрий вечір, або як його ще називають у народі — свято Маланки. Щедрим він називається завдяки головній страві новорічного столу — щедрій куті. Наші предки вважали, що щедрий новорічний стіл забезпечить їм достаток і добробут на весь рік.

Вважається, що друга назва Щедрого вечора — свято Маланки — походить від імені преподобної Меланії, чий день за церковним календарем припадає саме на 13 січня. Однак на думку українських етнографів, свято Маланки своїми коріннями сягає ще дохристиянських часів, про що свідчить і давньослов’янський фольклор.

Традиції Маланки: що готують на Щедрий вечір

Традиційно на Маланки до святкової вечері починають готуватися ще зранку. Приготування починається з варіння щедрої куті. Взагалі кутя ще з давніх часів має ритуальне значення для українського народу, а на думку українського етнографа Федора Вовка, її походження сягає навіть неолітичної доби. На відміну від багатої (готують на Святвечір) та голодної (готують напередодні Водохреща), щедра кутя не повинна бути пісною, тож до неї можна спокійно додавати жирні вершки, смалець та інші скоромні інгредієнти. 

Далі можна переходити до приготування інших смачних страв. В Україні на новорічний стіл зазвичай подають пироги, вареники, ковбаси, млинці тощо. Важливо пам’ятати, що уся їжа має бути дуже ситною, але далеко не всі страви для цього годяться. Наприклад, готувати рибу вважається поганою прикметою, адже щастя з оселі може відпливти, як маленька рибка.

На столі обов’язково мають бути страви зі свинини. У давнину наші предки запікали порося у якості пожертви Василю, покровителю цих тварин, за що він дарував їм достаток та добробут на увесь рік. Сьогодні ж в Україні зі свинини традиційно готують холодець, кров’янку, ковбаси, верещаку, сало або просто фарширують цілу тушку.

За святковим столом обов’язково повинна зібратися уся родина. За традицією всі повинні бути одягнені у чистий одяг, попросити вибачення один в одного та у сусідів, щоб провести весь рік у мирі та злагоді.

Ворожіння на Маланку та Василя

На Маланку українці не лише смачно їдять, а й проводять давні українські новорічні обряди, зокрема ворожать та щедрують.

Як правило, ворожінням займаються молоді дівчата, щоб дізнатися, з ким у майбутньому їм суджено провести своє життя. За давнім звичаєм, який у наш час зустрічається лише у деяких селах, коли дівчина починає ворожити, юнак, який у неї закоханий, повинен викрасти ворота або хвіртку її оселі. Щоб повернути свою втрату, батько дівчини повинен виставити могорич.

У різних районах України дівчата ворожать по-різному. Ось кілька прикладів:

• виходять на вулицю, і яка тварина зустрінеться першою, таким і буде суджений: якщо собака — лихий і сердитий, якщо вівця — тихий і спокійний тощо;
• біля воріт насипають три купки зерна, а вранці перевіряють: якщо зерно на місці, то сімейне життя буде щасливим, а якщо кількох зерен не вистачає, то навпаки;
• кладуть під подушку гребінець і перед сном промовляють: «Суджений-ряджений, розчеши мені голову!». Хто насниться, той і буде судженим;
• перед сном кладуть у миску з водою кілька гілочок з віника і промовляють: «Суджений-ряджений перевези через місток». Якщо вранці гілочка прилипне до країв миски, то дівчина вийде заміж за того, хто їй наснився.

Як щедрувати на Щедрий вечір

Жодний Щедрий вечір в Україні не може вважатися справжнім без щедрування. Це давній український новорічний звичай, під час якого люди, як правило молодь, обходять своїх сусідів та знайомих, щоб щедрівками прославити господарів і побажати їм здоров’я та достатку. За традицією, щедрувати треба починати після заходу Сонця, тобто тоді, коли за повір’ями на світ вилізає усяка нечиста сила.

Одним з найвеселіших обрядів щедрування на Маланку передбачає давню традицію переодягання у різних тварин та фольклорних персонажів. У давнину святкове переодягання виконувало важливі релігійно-магічні функції, але з часом цей звичай перетворився на просто веселу розвагу, особливо для молоді.

Як правило, у переодяганнях беруть участь групи юнаків, а дівчата просто обходять сусідів та родичів і співають щедрівки. З колективу вони обирають одного хлопця, який повинен переодягнутися у жіноче вбрання і зіграти роль Маланки. Цей образ символізує безпорадну господиню, що недбало ставиться до своїх хатніх обов’язків: б’є посуд, миє підлогу глиною, підмітає сміття від порога до середини хати тощо. Інші хлопці перевдягаються у костюми з масками традиційних компаньйонів Маланки — Діда-Місяця, Орача, Сівача, Ведмедя, Кози, Журавля, Цигана з Циганкою і Рогатого Чорта. У такій компанії вони ходять від хати до хати, висловлюють добрі побажання господарям, веселять їх піснями, танцями та жартівливими сценками. У народі цей звичай називається «водити Маланку».

А у деяких сільських регіонах України трапляється інша, значно давніша варіація цього обряду: хлопець переодягається у Козу-Маланку, і завітавши до хати у супроводі щедрувальників намагається буцнути господарів своїми рогами. За традицією, норовливу Козу потрібно вбити, а потім оживити веселими щедрівками та жартами.

Закінчивши ритуальний обхід, переодягнені у фольклорних персонажів юнаки, о 5-6 годині ранку, але обов’язково до світанку, зазвичай ідуть на роздоріжжя палити Дідуха і стрибати через багаття. Цей обряд повинен очистити їхній дух від спілкування з нечистою силою минулої ночі.

На світанку 14 січня, на свято Василя, в Україні починають посівати зерном. Цей народний звичай колись мав важливе ритуально-магічне значення, оскільки вважалося, що посівання приносять добробут, щастя та великий урожай на весь рік. За народним віруванням, посівати можуть лише хлопці, оскільки вважалося, що дівчата щастя не приносять.

Спочатку йдуть посівати до хрещених батьків та родичів, а потім до сусідів та інших знайомих. Найчастіше посівають пшеницею, можна посівати житом, ячменем, вівсом, але не горохом, оскільки вважається, що він виник зі сліз Матері Божої, і обрядове посівання ним може спричинити горе в родині.