Жива книга «Підземелля Павлограда»
28 грудня 2021 року відбулась зустріч із Іриною Головко у форматі живої книги. Пані Ірина розповіла нам про своїх нащадків, купців першої гільдії Полякових. Також розмова торкнулась і таємниць нашого міста, а саме Павлоградських підземель. Підземними шляхами цікавились дослідники. Вони виявили галерею, що розташовувалась під старовинною частиною міста. Галереї вели до будинків купців, ринків та утворювали ціле підземне сполучення.
29 грудня - Міжнародний день віолончелі
29 грудня у світі святкують Міжнародний день віолончелі. Цей інструмент не може нікого залишити байдужим, адже його звучання унікальне. Цього дня можна послухати відомі класичні твори, які виконують віолончелісти з усього світу. В багатьох містах проводяться концерти. Хоча це і неофіційне свято, проте його з радістю святкують щороку.
Дату обрали не випадково. Саме 29 грудня 1876 року в Каталонії народився відомий музикант-віолончеліст Пабло Казальс. Прихильники цього інструменту вважають, що саме його вклад у популяризацію віолончелі був найбільшим.
Пабло Казальс – не лише відомий музикант. Він також займався композиторською та громадською діяльністю. Музична кар’єра почалася ще в дитинстві. Коли хлопчику ще навіть не виповнилося 4 роки, його батько почав вчити його грі на різних інструментах (фортепіано, флейта, скрипка). А ось віолончель з’явилася в його житті лише під час навчання в державній музичній школі (Барселона).
Активна гастрольна кар’єра музиканта почалася в 25 років. Найвідоміші його роботи – виконання на віолончелі творів Баха.
Цікавий факт: перша віолончель була створена на початку XVI століття. Один з перших примірників інструменту навіть зберігся до наших днів. Це віолончель, яку 1954 року виготовив видатний італійський майстер Андреа Аматі.
Іван Андрусяк - шукати свою гармонію і... мислити
Іван Михайлович Андрусяк (28 грудня 1968, с. Вербовець Косівського району Івано-Франківської області) — поет, дитячий письменник, прозаїк, літературний критик, перекладач.
Увійшов у літературу на початку 1990-х як учасник літературного угруповання «Нова дегенерація», до якого також входили Степан Процюк та Іван Ципердюк. Критика вважає його одним із чільних поетів покоління «дев'ятдесятників». Прихильник герметичного поетичного дискурсу, творча еволюція — від неомодерністських, декадентських мотивів ранньої творчості до символічно-асоціативного письма, витриманого в рамках неомодерного світовідчуття, але класичної поетичної форми. Виробив власну впізнавану поетичну манеру, базовану на метафоризмі («Андрусяк пише метафорою, якої нема» — Т. Девдюк, «Критика»), яку критика називала «плаваючою семантикою» (А. Дністровий, «Книжник-review»).
Проза Івана Андрусяка характеризується як «густа» символічна метафорика з активним використанням діалектів. Тематично автор досліджує психологію людини в символічно-межових ситуаціях на матеріалі Гуцульщини 1940-50-х років.
У 2000-х рр. активно виступав як літературний критик (часописи «Книжник-review», «Книжковий огляд», «Кур'єр Кривбасу», «Кальміюс», «Березіль», «Сучасність» та ін.), аналізуючи здебільше поезію й обстоюючи моральні принципи в літературі та розмежування «високого письменства» й «попси». 2007 року повістю «Стефа і її Чакалка» входить у дитячу літературу, яка, нарівні з поезією, за кілька років стає провідною у творчості письменника.
Лауреат першої премії конкурсу видавництва «Смолоскип» (1995), літературних премій «Благовіст» (1996), ім. Бориса Нечерди (2002), журналу «Кур'єр Кривбасу» (2007), першої премії конкурсу творів для дітей «Золотий Лелека» (2008), міжнародної премії «Corona Carpatica» (2010).
Повість Івана Андрусяка «Вісім днів із життя Бурундука» увійшла до престижного щорічного каталогу найкращих дитячих видань світу «Білі ворони 2013» (White Ravens 2013).
Лауреат Корнійчуковської премії 2016 року — першої премії в номінації «Поезія для дітей» — за збірку «Лякація». За цю ж збірку удостоєний відзнаки «Дитячий поет року» від порталу української дитячої книги «БараБука» (BaraBooka) і премії «ЛітАкцент року».
Лауреат премії імені Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні» (2019)
Лауреат премії імені Лесі Українки за книжки «Зайчикова книжечка» і «Третій сніг» (2019)
Член українського центру ПЕН-клубу.
З 2007 по квітень 2014 рр. працював літературним редактором видавництва Грані-Т. З травня 2014 р. — головний редактор видавництва Фонтан казок. З червня 2020 р. — керівник Дитячої редакції видавництва Наш Формат
Мешкає в містечку Березань на Київщині.
23 грудня - Всесвітній день сноубордингу
Всесвітній день сноуборду проводиться щорічно 23 грудня. Це важливе свято для кожного сноубордера, а вперше День Сноуборду провели в Європі в 2006 році.
Це свято проводиться в Європі, США і навіть в Китаї. Святкування Всесвітнього дня сноуборду проводиться скрізь, де тільки випадає сніг! Основна ідея проведення цього дня - свобода спілкування і відкриттів. Подія збирає всіх любителів сноуборду від про-райдерів до новачків. У День сноуборду на курортах-партнерах свята для сноубордистів навіть організовується безкоштовний доступ на схили. Всі хто побажають приєднатися до свята, можуть покататися в атмосфері дружелюбності і веселощів.
Організацією Всесвітнього Дня сноуборду займається EuroSIMA, це Європейська Асоціація Виробників Спорядження для досочних видів спорту. Також підтримку цьому глобальному святу робить і Всесвітня Федерація Сноуборду і різні клуби, райдери і багато курортів. День сноуборду як правило стає офіційним відкриттям зимового сезону. У цей день планується багато різних подій: уроки сноуборду, тестування сноубордів, змагання, концерти та багато іншого...
Ми приєднуємося до привітань на адресу всіх, для кого сноуборд став невід’ємною частиною їхнього життя і культури. Зі святом!
Марко Вовчок - творчий і життєвий шлях
Марко Вовчок (ім'я при народженні — Марія Олександрівна Вілінська — українська письменниця, перекладачка, видавниця. Її твори мали антикріпацьке спрямування та описували історичне минуле України.
Марія Олександрівна Вілінська народилася 10 (22) грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій російській дворянській сім'ї. Зростала в російськомовному середовищі. Будучи підлітком, у 1845 році виховувалася в приватному пансіоні в Харкові.
В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі часто збиралися відомі письменники й фольклористи і саме там, у 16 років, Марія познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом і етнографом Опанасом Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. 1850 чи 1851 року Опанас Маркович та Марія Вілінська одружилися. Проживаючи з Опанасом Маркевичем у 1851—1858 роках у Чернігові, Києві, та Немирові, Марія глибоко вивчила життя, культуру та мову українського народу.
Збірка перших україномовних творів Марка Вовчка, написаних у Немирові та надрукованих під назвою «Народні оповідання» (Санкт-Петербург, 1857), відразу стала надзвичайно популярною серед української інтелігенції.
Попри те, що до першої збірки «Народних оповідань» увійшло лише 11 невеликих творів (серед них оповідання «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля», «Викуп» тощо), вона справила велике враження на літературно-громадську думку. У Немирові письменниця почала писати повість «Інститутка» яка пізніше з'явилася у журналі «Основа» й яку вона завершила наступного року в Петербурзі.
У 1859 році Вовчок переїздить до Петербурга разом із своїм чоловіком Опанасом Маркевичем. У Петербурзі Вовчок потрапляє в коло українських письменників та культурних діячів, зокрема колишніх кирило-мефодіївських побратимів Маркевича Василя Білозерського, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та Тараса Шевченка.
Під час перебування в 1859—1867 рр. за кордоном Російської імперії (Франція, Німеччина, Швейцарія, Італія) Марко Вовчок зустрічається з Дмитром Менделєєвим, Олександром Бородіним, Іваном Сєченовим. За сприяння Івана Тургенєва відбулося її знайомство з Жулем Верном, Олександром Герценом та Левом Толстим. Також Вовчок пише оповідання та казки французькою мовою, друкуючи їх в паризькому «Журналі виховання й розваги» П.-Ж.Сталя (Етцеля).
У перші роки проживання за кордоном закінчено оповідання «Ледащиця», «Пройдисвіт», написано оповідання «Два сини» (1861). Період побуту за кордоном характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляла жанри психологічної повісті («Три долі») й оповідання («Павло Чорнокрил», «Не до пари»), історичної повісті й оповідання для дітей («Кармелюк», «Невільничка»), створила жанр соціально-побутової казки («Дев'ять братів і десята сестриця Галя»). Частина цих творів увійшла до другої збірки «Народних оповідань» (Санкт-Петербург, 1862).
У 1867 році Вовчок повертається до Петербурга.
Вовчок 1872 року виїжджає з Петербурга та оселяється в маєтку своїх знайомих у Тверській губернії. Мешкаючи відтак у «провінції», продовжувала писати.
1878 — вдруге виходить заміж за значно молодшого за неї Михайла Лобача-Жученка, відтак протягом наступних 30 років мешкає в місцях служби чоловіка у різних місцевостях Російської імперії (Ставрополь, Богуслав, Нальчик). Зокрема, у 1887—1893 — у с. Хохітва (Київська губернія). Згодом сім'я Лобач-Жученків оселилась у російському місті Нальчик Терської області й прожили там аж до самої смерті Марії Лобач-Жученко. Померла письменниця на 74 році життя 28 липня 1907 року.
Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання («Козачка», «Одарка», «Горпина», «Ледащиця», «Два сини»), баладного оповідання («Чари», «Максим Гримач», «Данило Гурч»), соціальної повісті («Інститутка»), психологічного оповідання й повісті («Павло Чорнокрил», «Три долі»), соціальної казки («Дев'ять братів і десята сестриця Галя»), художнього нарису («Листи з Парижа»
Оповідання Марко Вовчок вийшли у 1857—1865 роках трьома томами (до появи окремого книжного видання, ці оповідання з'являлися в єдиному україномовному журналі Санкт-Петербугу того часу «Основа»).
Повість «Маруся» ще за життя Марка Вовчка здобула широку славу за кордоном, адже цю повість, у переробці П.-Ж. Сталем (псевдонім П'єра-Жуля Етцеля) 1873 року, переклали кількома європейськими мовами й вона стала улюбленою дитячою книжкою у Франції: її відзначено премією Французької академії, міністерство освіти Франції рекомендувало її для шкільних бібліотек.
Тимко Падура (21 грудня 1801 — 8 (20) вересня 1871) — українсько-польський поет, композитор та торбаніст. Автор низки пісень про козаків.
Нащадок дрібношляхетської, що відбилося на його світогляді. Як польський патріот наполягав на необхідності спільної боротьби поляків та українців за незалежність. Був співцем козаччини, популяризував український фольклор та музику.
Народився в Іллінцях Київської губернії (нині Вінниччина), його батько був брацлавським комірником. По закінченні Іллінецької парафіяльної школи та вінницької гімназії (1820) вступив до Кременецького ліцею, який закінчив 1825 року.
На початку 1825 р. Падура брав участь у спільному з'їздi польського «Патріотичного товариства» («Narodowe Towarystwo Patriotyczne») та декабристів у Житомирі.
Мешкав на дворах магнатів (Потоцьких, Сангушків, Жевуських) як поет-резидент.
Як поет перебував під впливом українського фольклору, творів Юліана Нємцевича, Джорджа Гордона Байрона, Оссіана. Період його найбільшої творчої активності припадає на кінець 20-х — початок 30-х років XIX ст. Довгий час його твори поширювалися лише в рукописах, що не завадило їх значному впливові на українську літературу як у Наддніпрянщині, так і в Галичині. Імовірно, перша друкована публікація (вірш «Козак») — у тексті «Граматики руської» Йосипа Левицького (Львів, 1830, німецькою мовою). Пізніше Падура публікував цей вірш у значно переробленому вигляді.
Твори українською мовою Падура писав латинкою. Першу окрему публікацію — «Pienia Tomasza Padury» — було здійснено без дозволу автора у Львові 1842 року.
За власною авторською редакцією вийшла збірка «Ukrainky Tymka Padury» (Варшава, 1844, містила 13 поезій та музичних партитур).
Уже після смерті автора у Львові вийшли «Pyśma Tymka Padurry. Wydanie posmertne z awtohrafiw» (1874) — повне зібрання його поетичних та прозових творів, у якому поруч з усіма текстами українською мовою (теж у латинській транскрипції) подавалися їхні переклади польською.
До деяких своїх текстів Падура сам складав мелодії, завдяки чому вони ставали народними піснями (їхній популяризації сприяв і сам автор, мандруючи по селах переодягненим «дідом»). Професійні композитори, як польські (Кароль Ліпінський), так і українські, також звертали увагу на твори Падури: так, «Лірника» поклав на музику Микола Лисенко.
Майстер-клас «Ґудзикова лихоманка»
У кожної господині в засіках знайдеться дві-три сотні різнокаліберних ґудзиків. Зберігаємо ми їх за принципом «авось знадобиться». Ось і прийшов час використовувати різнокольорові кругляшки з користю. Сьогодні ми майстрували вироби з ґудзиків своїми руками - «Ґудзикове дерево щастя». Вашу стіну прикрасить оригінальна картина, на якій буде зображено дерево. А роль листочків і квіточок зіграють різнокаліберні ґудзики. Приєднуйтесь! Ми чекаємо на всіх бажаючих.
20 грудня - Міжнародний день солідарності людей
Сьогодні, з ініціативи ООН, відзначається Міжнародний день солідарності людей.
Генеральна Асамблея ООН резолюцією від 22 грудня 2005 року проголосила 20 грудня Міжнародним днем солідарності людей.
Солідарність – єдність переконань і дій, взаємодопомога і підтримка членів соціальної групи, що ґрунтуються на спільних інтересах і необхідності досягнення загальних групових цілей, спільна відповідальність. Одним із засадничих принципів ООН з моменту її заснування є солідарність з людьми, котрі страждають від злиднів і гноблення.
Створення Організації Об’єднаних Націй сприяло зближенню народів і країн світу з метою захисту миру, прав людини і соціально-економічного розвитку. Крім того, неухильно дотримуючись духу солідарності, Організація в своїй повсякденній діяльності покладається на «здійснення міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру». Генеральна асамблея ООН зазначила, що солідарність є однією з фундаментальних і універсальних цінностей, які повинні лежати в основі міжнародних відносин у XXI столітті.
